Читати книгу - "Печера"

Пляма пройшлася по стіні, на секунду освітивши товсту вертикальну трубу й широкий люк на її боці. Кришка люка була відкрита, відстовбурчена, наче зневажлива губа.

Паула затремтіла.

Пляма поверталась, переповзала з гори на гору, ще секунда — і Паула побачить у її світлі свою власну ногу, прикриту самим тільки краєчком наволочки…

Інстинкт допоміг їй безвідмовно.

За мить до неминучого викриття інстинкт штовхнув її вперед і вгору. Переслідувач спізнився тільки на цю саму мить — Паула підскочила до люка, зірвала кришку й жбурнула її переслідувачу в лице, і це була ще одна мить, потрібна Паулі потім, щоб, обдираючи боки, кинутись у темряву люка, — невідома труба не здавалась їй страшнішою за людину, яка її переслідувала.

Чому?

Вона не думала. За неї вирішував інстинкт, можливо, той самий, на який так ретельно полювали всі ці дослідники, Бариси, та й Тритан…

— Тритане! — крикнула вона за мить до падіння.

Падіння було м’яке. На купу тієї ж таки білизни.

Кварцові лампи.

Інстинктивно прикриваючи очі, Паула стала на чотирьох, шкутильгаючи, добралася до зачинених залізних дверей — замкнено!

За її спиною щось важко впало на купу білизни.

Інші двері — скляні, за дверима — коридор, наприкінці його жіноча фігура в білому, медсестра чи праля, ось вона повертає голову, зараз…

Паула хапнула повітря ротом, готуючись закричати.

У цю мить на лице їй з розгону опустилася широка долоня.

Гидота, якою неможливо дихати. Гидота, гидота!..

Темрява.

Розділ сьомий

Переступивши поріг клініки, він відчув себе персонажем дитячого кіно. Так званого «детективу».

Їх було, ймовірно, повнісінько; нетреноване око навряд чи їх бачило. Навіть Кович своїм пильним на незвичне поглядом вирахував їх тільки на половині шляху.

За кожним поворотом. Мов телеграфні стовпи — з натягнутими між ними чіпкими поглядами. Зовні байдужі й розслаблені, хто в білому халаті, хто в синьому, хто в комбінезоні електрика, хто просто сидить, непримітний, слухає радіо…

М’яка підлога глушила кроки; усміхнена медсестра вела Рамана якимось кружним шляхом, сам би він, мабуть, повернутись на зміг. А якби й зміг, то мусив би добряче поблукати.

Зайшли в ліфт; у його дзеркальній стелі відбилися біла шапочка медсестри, облізла Ковичева маківка та чорна з синім полиском чуприна замисленого хлопчини, що вже їхав у ліфті. Під м’ятим костюмчиком випадкового супутника ховалися вправність і міць, на дні байдужих очей жив той самий чіпкий професійний погляд. Раманові раптом стало незатишно — в буденному житті люди не так часто стежать одне за одним. З яких спеціальних шкіл вони притягли цих дивних людей? Та ще й стільки, що вистачило на кожен поворот нескінченного коридору?..

І, головне, навіщо, спитав переляканий внутрішній голос. Щоб оберігати, захищати, пильнувати асистентку Паулу Німробець, безтолкову Паулу, яка ще два місяці тому нікому не була потрібна…

Усе, про що говорив Тритан Тодін, — уся ця маячня про пороховий заряд, підкладений під людство, — втілилося в іонізованому й зволоженому повітрі пустельних коридорів. Атмосфера тривоги й несвободи. Та атмосфера, яку так складно створити штучно, особливо на сцені, особливо силами ледачих і добрих акторів…

Коли вистава закінчується, з трудом створена атмосфера гасне, вичерпавши себе, тоне в оплесках. Хто аплодуватиме Паулі Німробець?..

— Будь ласка, пане Кович, заходьте…

Перше, що він побачив, був томик Вічного Драматурга. Його власна книжка лежала на краю маленького стола, якось недбало лежала, ніби забута, хоч і на виду…

— Привіт, Пауло.

Двері за його спиною зачинилися. Зачинилися мертво, наглухо, на замок.

— Привіт, ув’язнена… Ти знаєш, що при дворі Лера Четвертого фаворитки, котрі потрапили в неласку, мусили ходити у вогненно-червоному?

Вона механічно подивилася на свій спортивний костюм. Навіть не всміхнулася; перевела очі кудись під стелю, він мимоволі простежив за її поглядом і побачив скляне око об’єктива, замасковане, але не дуже ретельно.

— Нас дивляться? — запитав він ослаблим голосом. Ситуація перестала бути поясненною. Тобто нормальною вона давно перестала бути, але цілодобове стеження…

Отже, він не зможе поговорити з нею про те, що цікавить його найбільше. Про головне.

— Як ти себе почуваєш?

Вона всміхнулася:

— Мене пробували викрасти…

— Щоб оженитися? Щоб з’їсти?

Ні, вона не хотіла всміхатися. Чи не могла; те, що з нею сталося — а з нею справді щось сталося! — зробило її тихою, якоюсь скутою, застиглою:

— Щоб синтезувати з мене… зробити… Тритан вам не пояснив?

— Кажи мені «ти», — сказав він механічно.

— Виходить, пояснив, — вона зітхнула.

Раман зрозумів, що не знає, що говорити. Тобто ще сьогодні вранці, збираючись до Паули, він ясно розумів, навіщо йде і що скаже, але тепер, під скромним поглядом маленького об’єктива, все це втрачало сенс. І слів не було…

Крім тих, що надруковані на папері.

І він поліз у сумку:

— Ось, подивись…

Газети були різні — популярні, з жовтизною, і шановні, занудно-шляхетні; замітки, які мали зацікавити Паулу, позначено було червоним маркером.

«Чи допустить Триглав перевищення повноважень?»

«У психіатричній клініці столиці утримують під вартою здорову людину».

«Чи буде задоволено наукову допитливість Пізнавальної глави? Чиїм коштом?»

Паула пробігла замітки очима. Помітно зблідла; віддала газети, як здалося Ковичу, зі страхом:

— Ви… Тритан ЦЕ бачив?

Кович відчув, як роздратування, що досі лише жевріло в душі, раптом розцвіло буйним цвітом.

— Я не носив до нього на затвердження… Він не розписувався червоним олівцем. Ти про це питаєш?..

Паула відвернулася:

— Я знаю, що ви його не любите.

— Він тебе використовує, — Раман підняв голову, зловтішно зазирнув прямо в байдуже око об’єктива. — Він тебе використовує, ніхто тебе не викрадав, це підстава. Фокус для легковірних дівчаток…

— Коли прем’єра? — запитала Паула пошепки.

Раман схаменувся.

Напевно, він просто старий упертюх. «Майстер конфлікту», як казали про нього ще в училищі… Але що це за театр — без конфлікту?!

— Незабаром, — сказав він зненацька спокійно. — І вважай, що тебе вже запрошено.

* * *

— …Хіба, беручись за ці дослідження, ви не знали заздалегідь, з якими проблемами зіштовхнетесь? Що одержання результату пов’язане з руйнуванням особистості донора? Ви знали про це З САМОГО ПОЧАТКУ!..

Похмурий чоловік, що сидить по праву руку повної жінки з холодним поглядом, дедалі більше наливався кров’ю. Тонкі губи нервово стрибали:

— Чи не ви кричали, що ховати голову в пісок марно й соромно? Чи не ви говорили про гіпотетичну протиотруту, яку нібито дадуть людству ваші дослідження? Ви морочили нам голову, ви, можна сказати, переконали нас, а тепер вибуваєте з гри?