Читати книгу - "Печера"

Прикидався?

Хай цьому Ковичу грець. Одне з двох — або жити, або сумніватися, а якщо і те й те одночасно, то це вже не зовсім життя, це експеримент якийсь, катування…

Кремезний сидів поруч і мовчав. У нього було неприємно тверде, відсторонене обличчя, і він уникав дивитись Паулі у вічі.

— Скажіть, будь ласка, котра година? — запитала вона запобігливо.

— Я попрошу вас не розмовляти під час поїздки. Така інструкція.

Куточки губ кремезного опустились нижче — Паулі раптом згадався тюбик помади, що забився в тротуарну щілину.

Символ паніки. Символ неусвідомленої, невідворотної небезпеки.

Як тоді, коли усміхнений охоронець, який виявився зовсім не охоронцем, вів її по коридорах лікарні… запах пральні…

Паула зацьковано озирнулася.

Це НЕ ТІ люди. Вони везуть її НЕ ТУДИ…

— Я хочу поговорити з паном Тодіном, — сказала вона пошепки. Кремезний неохоче підняв на неї очі, і, здається, в очах був подив.

— Я хочу говорити з паном Тодіном! — сказала вона, стискаючи руками коліна. — По радіотелефону…

— За інструкцією, яку я отримав від пана Тодіна, — крізь зуби почав кремезний, — ніяких телефонних розмов під час…

— Ви брешете, — сказала Паула, дивлячись йому у вічі.

І раптом, підтягнувши коліна до живота, вдарила ногами в зашторене вікно.

Дуже боляче п’ятам. Скло не відгукнулося ні звуком. Скло не розраховане було на Паулині зусилля.

— Ви що? — спитав кремезний, уже не приховуючи подиву.

— Я хочу говорити з паном Тодіном! — викрикнула Паула крізь сльози. — Інакше я…

А, власне кажучи, що вона може зробити?

Навіть вистрибнути з машини їй не вдасться… Вона в пастці, у пересувній пастці, зараз кремезний витягне з рукава шприц і заспокоїть її аж до того моменту, коли настане пора опритомніти на операційному столі, в руках нових мисливців за її удачливістю…

Де-де?!

Паула конвульсивно схлипнула. Кремезний безсоромно її розглядав.

Паула заплакала.

Рука кремезного опустилася за пазуху.

Шприц?!

Тяжко зітхнувши, супровідник витяг з внутрішньої кишені брусочок телефону:

— Дзвоніть… Номер набрати чи самі знаєте?

Усе ще обливаючись слізьми, вона притисла апаратик до вуха:

— Алло! Алло! Алло!!

— Маленька, що сталося?

Цей голос неможливо було переплутати з нічиїм іншим. Паула вголос ридала й не могла спинитися.

— Маленька, ти що?!

— Тритане, вони мене везуть…

— Правильно везуть, ти що, Пауло?! З глузду з’їхала? Я тебе чекаю на місці, що за істерика, ну?!

— Добре, — сказала вона ледве чутно.

І, не дивлячись, передала мобільний кремезному.

— У мене через вас будуть неприємності, — сказав той докірливо.

Паула закусила губу. Полегшення було навіть сильніше, ніж сором.

Якийсь час їхали в цілковитій тиші, потім машина повернула, і водій одразу скинув швидкість, так різко, що Паула, щоб утриматися, схопилася за коліно кремезного.

— Ой, — сказав за склом водій.

Кремезний смикнувся. Підвівся, зминаючи гармошку пластикових штор, і Паула вслід за ним побачила і водія, і блондина, який сидів поруч, і порожню широку дорогу, і…

На узбіччі валявся, зворушливо задерши колеса, маленький прогулянковий автомобільчик. З-під його пом’ятого боку стирчали тонкі ноги — одна боса, друга в гостроносій бальній туфельці.

Паула замружилася.

Ой ні.

Неначе опускається на голову, облипає тіло важке, просочене холодним жиром простирадло.

Ой ні…

— Як же це так… — одними губами сказав кремезний.

Паула мигцем на нього глянула; тверде обличчя було бліде, мов простирадло.

Блондин пробурмотів напіврозбірливу фразу — крізь шибку Паула почула тільки слово «інструкція». Водій уже тицяв тремтячими пальцями в маленький телефончик:

— Алло? «Швидка»?..

Паула до болю стисла кулаки.

— Як же це так, — повторив кремезний, вираз дитячої розгубленості дуже не личив його мужньому твердому обличчю. — Як же ми можемо…

— «Швидка» буде через десять хвилин! — вигукнув водій.

— Десять хвилин, — повільно повторив кремезний. І обернувся до блондина:

— Виходь. Інструкція… Так я ж у машині. Виходь.

Блондин завагався. Потім клацнули, відчиняючись, дверцята; звук чомусь здався Паулі занадто голосним. Хльоснув по нервах.

Щось було неправильно.

Хвилину тому вона пережила приступ страху і приступ сорому, а тепер страх повернувся, і сором з’явився заздалегідь, авансом. Що за вигляд вона має в очах цих людей? Наче курка, що вічно трясеться за свою шкуру?!

Блондин уже йшов до перекинутої машини. Ішов дедалі швидше, біг…

Паула закусила губу.

У чому неправильність, що відбувається, в чому?!

Чому їй пригадується Кович зі своїм улюбленим словом «інсценування»? Чому замість болю за нещасну жінку під машиною її мучить страх і марудне очікування, передчуття… чого?

І що ж їй, Паулі, робити? Благати цих людей покинути вмираючу під перекинутою машиною жінку і їхати далі. Щоб довезти її, Паулу, цілу й неушкоджену?!

— А…

Вона розкрила рота, марно намагаючись перелити своє передчуття в слова. Кремезний здивовано до неї обернувся:

— Що?

Паула захлинулась:

— Стривай…те… треба…

Слова її потонули в дивному свистячому звуці.

І відразу щось ляснуло — наче кинули камінь, і він упав на опустіле сидіння поруч з водієм, недоречний жарт…

А з водієвих пальців уже вивалювався телефон, а на сидінні поряд крутилася, розбризкуючи білі струмені газу, якась незрозуміла чорна крутилка, газ пахнув погано, водій закотив очі…

— Наза-ад!..

Паула встигла побачити, як сахається блондин, наче побачив за перекинутою машиною живого саага в засідці.

Як заднє непробивне скло раптом провалюється всередину, друзки красиво застрягають у складках штори.

Як кремезний супровідник вихоплює з піхов…

Що ви на це скажете, режисере Кович?

Це була її остання думка, бо білий смердючий газ скував її думки й почуття, висушив горло й кинув у забуття.

Усе.

* * *

Усвідомлення цих його слів прийшло до Рамана значно пізніше. Пізно вночі, коли він у самих трусах сидів за письмовим столом посеред своєї величезної захаращеної квартири. Коли на ще недавно білому, а тепер покресленому аркуші розвивалася й жила його улюблена й ненависна, його ненароджена вистава. Коли він якимось дивом поєднав у своїй свідомості реальний світ і світ-на-сцені, і спільним фрагментом обох світів раптом стала Печера…

«Ви пробували дивитися на світ Печери людськими очима?»

«…тільки це й роблю».

«Ви дивитеся ззовні…»

Раман підвівся. Гойднулася настільна лампа, ледь не впала; Раман вибрів із жовтого освітленого кола, пішов у темряву, сів на диван.

Отже, Тритан Тодін дивиться на Печеру людськими очима зсередини?..

ХТО дивиться на Печеру людськими очима?!

Он ти хто.

Ось ти й проговорився.

А може, не проговорився? Просто м’яко дав зрозуміти?..

Єгер.

Раман ніколи не замислювався, ким може бути єгер у денному житті. Та ким завгодно може бути, хоч би й Тританом Тодіном, тепер принаймні стає зрозуміла його прихована влада… Раман