Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Український народ мав власну історію культурного розквіту, який закінчився історичною катастрофою (за зразком загибелі Трої), обумовленою ослабленням (споганенням) праотця й утворенням братерського клану анархічних «запорожців» та посиленням ролі матері. Це привело до ослаблення національної мужності. Тому антиколоніальний дискурс в класичну українську епоху був пов’язаний з пошуками втраченої монотеїстичної ідеї. Але порубіжжя XIX–XX ст. готувало нову епоху вбивства Бога-отця, в якій був зацікавлений імперський суб’єкт.

Загальноєвропейська криза, що обумовила характер психопорубіжжя, була породжена кризою двох багатонаціональних імперій: Австро-Угорщини і Росії, яку підготувала криза Другої імперії у Франції. Антиімперські настрої у Франції покликали до життя натуралізм у тамтешній літературі, на основі якого почався в Європі розпад реалізму шляхом нарощування психологізму, модерних форм «розщепленого психологізму» у національних літературах. Ці пошуки привели спочатку до розпаду натуралізму, що був тісно пов’язаний з реалізмом (на основі головного принципу детермінізму). Так, після 1871 р. активізувалася едіпова боротьба між «батьком» натуралізму Е. Золею і «синами» — братами Гонкурами, які проголосили провідним принципом літератури заміну об’єктивного — приватним (суб’єктивним), що символізувало подальше розщеплення імперського тіла: у лоні натуралізму сформувався імпресіонізм, який визначив завершальну деконструкцію традиційного «батьківського» реалізму.

Паралельно до появи натуралізму «Квіти зла» (1857) французького поета Ш. Бодлера започаткували нову якість модерного романтизму в Європі, що отримав назву символізм. Психологічною його основою стали нове психічне розщеплення свідомого з несвідомим, активізація сексуального інстинкту, що означало початок входження літературної європейської свідомості у нову материнську стадію мороку і пошуки синтезу розщеплених частин імперського та національного суб’єктів. Процеси розщеплення, які нуртували в надрах індивідуальної і національної психологій, породжували декадентське світовідчуття, яке супроводжувалося радикальною відмовою від релігійної традиції. Під кінець XIX ст. французький символізм активно проник у модернізаційні національні літературні процеси по всій Європі. У 1886 р. опублікований Ж. Мореасом «Маніфест символізму» як реакція на виснаження декадансу виразив новий наступ символізму, на який активно зреагувала російська імперська література — спрацювала характерна для російської психології імітаційна реакція на французьке новаторство.

Апокаліптичні розщеплення Австро-Угорської та Російської імперій розпочалися майже одночасно. Природним порятунком їх мали стати активізація агресивної сексуальності та нарощування деструктивних імпульсів, спрямованих на національні об’єкти. Наслідком активізації імперського природного фундаменту була активізація сексуальності в Європі. Порубіжжя визначив пік сексуальної революції. Актуалізація сексуальності спричинила активізацію творчих сублімацій. «У столицях двох імперій, Австро-Угорській і Російській, одночасно спалахнула і протягом двох десятиліть просіяла культура “Fin de Siécle”, — писав Є. Еткінд. — У німецькомовному світі цей дивний ренесанс відбувся саме у Відні; інші міста, в яких розвивалася німецька культура, приєдналися до загального процесу, але виявилися порівняно з Віднем, провінцією: Мюнхен, Лейпціг, Дрезден, навіть Берлін»[569].

Художній ренесанс у Відні на порубіжжі досяг свого апогею. Він охоплював музику, живопис, літературу, театр, психоаналіз: І. Штраус, І. Брамс, А. Шьонберг, Г. фон Гофмансталь, Р.-М. Рільке, Р. Музіль, З. Фройд та ін. Пошукові процеси в Європі визначали яскраві особистості, популярні в інонаціональних літературах: драматурги Метерлінк (Бельгія), Ібсен (Норвегія), композитори Вагнер (Німеччина), Гріг (Норвегія) та ін. Колоніальна Україна не мала свого міста і була не видимою в Європі зі своїм сформованим національно-державницьким бажанням.

Французький символізм став найпривабливішим для російського імперського суб’єкта, адже на порубіжжі набувало актуальності завдання модерного синтезу імперського «тіла». Російський імперський символізм супроводжували пошуки модерної релігійної ідеї на основі імітації багатонаціональних міфологій. Прикладом цього пошуку є праця Є. Блаватської «Таємна Доктрина» (1888), в якій на основі інтеграції науки, релігії і філософії було проаналізовано еволюцію міфологічного символізму різних народів й обґрунтовано езотеричну картину світу на основі радикального розмежування арійської і семітської релігійності. Аскетичний єврейський монотеїзм, який давав високе, одухотворене уявлення про Бога, ставав головним об’єктом переслідування. На основі сексуалізації Бога формувалася в російському богошукацтві модерна деконструкція християнства. Так російський філософ В. Розанов, критикуючи аскетичний монотеїзм, в якому Бог повністю виносився за межі сексуального і підносився до ідеалу вищої етичної досконалості, назвав християнську культуру — культурою «безстатевих» кастратів. Замість одухотвореного монотеїзму, що сприяв формуванню національної мужності, маніфестувався імперський політеїзм у формі чоловічо-жіночого дуалізму: «Я все збиваюся говорити по-старому: «Бог», коли давно треба говорити Боги; адже їх два… Пора залишити цю нав’язливу нам з богословського недомислу помилку. Два Боги — чоловіча сутність Його, і — жіноча»[570]. Російське богошукацтво порубіжжя, що формувалося під впливом сексуальної революції як ревізія філософського (чистого) християнства, а також перша хвиля російського символізму (1895—1900) й друга (1900—1910), рухаючись у бік варварського політеїзму з його культом сексуального праотця, ідеологічно готували більшовицьку революцію, потужну хвилю антисемітизму та інші соціальні перверсії.

Епоха модернізму як символізму, або новоромантизму тривала в європейських країнах між 1876 і 1950 рр. Її релігійно-світоглядною основою був явний конфлікт між монотеїстичним національним християнством і політеїстичною імперською античністю, що приховував конфлікт між національним і імперським суб’єктами. У 1895 р. австрійський письменник К. Зокаль у своєму есе «Умирання» наголошував, що думка про смерть є однією з найпопулярніших у літературному житті і доноситься від Метерлінка до Гауптмана. Однак вона була також філософською думкою в античному смислі — як потягу в чисте божественне буття, на зразок Сократа і Платона[571]. Активізація деструктивних імпульсів пов’язувала її з імперським пансексуалізмом епохи, захопленням агресією, цікавістю до порнографії, перверсій. Європа накопичувала елементи декадентського сатанизму, садомазохістські надриви, культивувала богемну, театралізовану, фальшиву жінку, модернізовану мадам Боварі.

Наприкінці XIX — на початку XX ст., як зазначає Є. Еткінд, «вся Європа вступила в період етернізму, повторивши — на іншому витку спіралі — те, що було на початку XIX ст., коли вона пройшла через романтизм. Тепер новоромантичний стиль мислення і творчості знайшов своє вираження в Австро-Угорщині («віденський ренесанс»), Франції (починаючи з символізму), Німеччині, Італії, і, звичайно, в Росії. Так виразилася суспільно-політична криза, яка призвела до Першої світової війни»[572]. Закономірно, що в тому часі знову набули актуальності індивідуалістичний демонізм героя (героєм був той, хто повставав проти символічного батька (Бога-отця) і перемагав його), поверталася космополітична демонічна скорбота Байрона, що означало генетичну залежність психопоетичних шукань європейського сина-героя від його бунтівливої творчості[573]. У центр вийшли поети-новоромантики, а велику прозу класичної реалістичної традиції замінила драма. Якщо завданням літератури реалізму був національно-соціальний аналіз задля виявлення суспільних хвороб, то порубіжжя цікавила позасоціальна приватна людина, воно переймалося діагностуванням індивідуальних психологічних хвороб. Європейські літератури зацікавилися псипатологією, перверсивністю, які ніс із собою потужний своєю сексуальністю імперський суб’єкт.

Основою російського модернізму на порубіжжі став напророкований Достоєвським перверсивний індивідуалізм, або