Читати книгу - "Місто біля моря"

І я ходив у той танець! І я присідав навпочіпки, а потім проносився через увесь зал, помахуючи то праворуч, то ліворуч піднятими вказівними пальцями.

Одного разу в парі зі мною опинився літній кухар Махтеїч. Він прийшов запитати у чергового по. школі, коли давати дзвоник на вечерю, а лектор Бойко втяг його в танець. Під дзвін литавр ми кружляли з Махтеїчем по залу, трохи не налітаючи на сцену, що палала від мідних труб «музикантів, і я чув, як пахне від моєї «дами» гречаною кашею, смаженими шкварками, цибулею, і майже безпомилково міг сказати, яка вечеря приготована для курсантів.

Багато потіхи і невимушених молодих веселощів було на тих, забутих уже курсантських вечорах. Дружні і невимогливі, вони надавали бадьорості. Там молодість випліскувалась через край. Там відчувався бойовий, сміливий колектив людей, які вирішили запросто відпочити і повеселитися.

«А тут що? Хіба це танці? Тупцюються ногами на одному місці, як істукани! І нікому немає ніякого діла до сусіда. І кожен думає, що він танцює краще за всіх. А танцю якраз і нема!»

І я голосно розсміявся на цю думку. Один з танцюристів — товстолиций, з гостренькими чорними вусиками — загрозливо глянув скоса у мій бік, подумав, певно, що це я з нього сміюся.

— Сусідонько, та чи це ви? Ой, який прогрес! — почулося поряд.

Обертаюся, бачу — Анжеліка. Стоїть біля мене в зелененькому платті з білими горошинками і показує в усмішці обидва ряди рівних зубів. Нічого робити, я простяг їй руку і сказав:

— Добрий вечір!

— Ви танцюєте? От не думала! Такий тишко…

— Просто подивитися прийшов, — буркнув я, оглядаючись, чи немає поблизу ще інших знайомих.

— Киньте, киньте! — посварилася на мене пальчиком Анжеліка. — Мене ви не обдурите… А ось і мадам Рогаль-Піонтковська. — Вона замінить тапера, і це чудово! — І, спинаючись навшпиньки, щоб стати помітнішою, склавши долоні ківшиком біля рота, Ліка, як у рупор, гукнула: — Глафіро Павлівно, чарльстон просимо!

Огрядна сива старуха в чорному платті, з дивовижно рум’яними щоками оглянулась на цей вигук. Її обличчя розпливлося в задоволеній і багатообіцяючій усмішці. Ні, вона абсолютно нічим не нагадувала сухорляву графиню із Заріччя! Скоріш, ця мадам була схожа на власницю м’ясної крамниці або ковбасної.

— А отой, маленький, мабуть, чоловіченько вашої мадам? — спитав я тихо Ліку, вказуючи на тапера.

— Що-бо ви! — обурилася Ліка. — Її чоловік був інженером і загинув під Уманню від випадкової кулі. Умань — це десь у ваших краях, адже так?

— Де там! До Умані нам іще добу їхати поїздом! — вигукнув я і в думці відзначив, що оповідання Головацького і слова Ліки частково збігаються.

Маленький тапер у довгому засмальцьованому піджаку з фалдами до колін, схожий на цвіркуна, який став на задні лапи, догідливо присунув Рогаль-Піонтковській кругленький обертовий стільчик. Мадам підібрала спідниці і сіла. Стільчик зразу ж перекосився під вагою її важкого тіла. Звівши над клавіатурою пухлі пальці з блискучими перснями, хазяйка задумалася.

— Ви чарльстоните? — пошепки спитала мене Анжеліка.

— Що?

Гучні звуки нового танцю прогриміли в залі: мадам без жалю заходилася розбивати свій рояль.

— Ходімте, це чарльстон! — сказала Ліка.

— Та я не вмію!

— Дурниця! Дуже легкий танець. Дивіться на мої ноги — і швидко навчитесь! — Ліка витягла мене на середину залу і зразу поклала свою долоньку мені на плече.

Навколо нас уже танцювали, відкидаючи тулуби, якісь пари. Барвисті убрання дівчат, мелькаючи мимо, рябіли в очах.

Я уважно дивився вниз, де дригала довгими загорілими ногами моя сусідка. Здавалось, ноги Анжеліці набридли і вона хоче відкинути їх набік. Її ноги ходили, як на шарнірах: викине ногу, помахає нею і знову наступає на мене.

«Не танець, а хвороба святого Вітта!» — подумав я, вивертаючи ноги в колінах так, що кістки захрустіли. «Ех, була не була!» — вирішив я і, згадавши курсантські вечори, з силою підхопив Анжеліку і закружляв з нею, підстрибуючи, як у «Китайській польці». Вона дивилась на мене здивовано нерухомими і трохи злими очима. Але коли я хотів зробити крутий поворот, права нога моя наступила з ходу на щось м’яке і слизьке. Я похитнувся назад і з усього розмаху ударив ліктем у спину Рогаль-Піонтковську.

Мелодія чарльстону на мить обірвалась. У тиші, що залягла, я почув не дуже голосне, що так і опекло мене, коротке слово:

— Хам!

Відлітаючи якомога швидше від рояля, я побачив перекошене злістю нарум’янене лице хазяйки танцкласу. Поза всяким сумнівом, це вона пальнула в мене образливим словом. Але злість на її обличчі гостювала недовго: Рогаль— Піонтковська вмить заусміхалась і, бажаючи надолужити згаяний час, забарабанила по клавішах ще дужче і швидше. Можливо, Анжеліка не чула цієї образи, кинутої на мою адресу, а може, просто вдала, що не чує, — але я рішуче рвонув свою даму праворуч, до струменя свіжого повітря, що бив з дверей, і вивів її з залу.

— Який ви, справді, телепень! — сказала Ліка чи то жартома, чи то презирливо. — Грають одно, а ви, зовсім ігноруючи мелодію, танцюєте якусь «ойру». Та у вас зовсім нема слуху! Вам, добродію, Михайло Михайлович Топтигін на вухо наступив. Ви абсолютно не відчуваєте ритму.

— Щодо Топтигіна не знаю, а що в такій духоті можуть штовхатися тільки божевільні — це факт!

— Вони вміють чарльстонити, а ви ні. Так чого ж злитися? — сказала Ліка примирливо.

— А хіба не краще в отакий вечір до моря піти, на човні покататися?

І тільки сказав це, як мій погляд спинився на огризку яблука, роздавленому на підлозі. Так ось, виявляється, із-за чого заробив я «хама»! «Ну гаразд, мадам! Подивимося ще, хто «хам». По полтинику з танцюриста загрібати можеш, стара карго, а порядку додержувати не хочеш!»

— А ви на човні любите кататися? — спитала Ліка, обмахуючись надушеною хусточкою.

— А хто ж не любить? — сказав я, не підозрюючи пастки.

— Тоді знаєте що? Втечемо звідси до моря! — І знову Анжеліка схопила мене за руку.

І п’яти кроків ми не пройшли з нею по вулиці Генуезькій, як зустріли Зюзю.

— Куди ж ви, Ліко? — невдоволено сказав франт, розставляючи руки.

— До моря з молодим чоловіком ідемо! — капризним голосом кинула вона. — До речі, ви не знайомі?

— Тритузний! — буркнув франт і, не дивлячись, ткнув мені свою лапу.

Я потиснув її без усякої приємності і назвав себе.

— Пардон, дорогесенька! Мене Іван Федорович затримав. Змініть гнів на ласку і вертайтесь. Сьогодні танго «В лахмітті серце». Розучувати будемо. І з словами…

Тепер уже я не стерпів. Розряджений піжон абсолютно не хотів зважати