Читати книгу - "Крила кольору хмар"

про що не здогадувалася! Наш клас возили до Києва на екскурсію. І я тоді вперше потрапила в Кирилівську церкву. Потім я туди не раз заходила. І не витріщайся, у тебе і так очі великі! Так, я зрідка ходжу до церкви, деякі нас до себе впускають, ходжу, ну і що? Темним янголам можна, а нам ні?

Кирилівську церкву я називаю для себе церквою янголів. Більш неканонічних фресок, аніж у ній, ти ніде не знайдеш. Але які там янголи, Адо! Справжнісінькі й водночас… Кольорові: червоні, світлі, фіолетові, рожеві, бузкові, помаранчеві і… І так, сірі, Адо. До цієї церкви допустили і сірих, ту ю клепалі? На хорах фреска із зображенням Творця — старий мудрий чоловік із бородою і глибоким поглядом, унизу підпис: КОСМОС. Не Бог, не Отець, не Творець, а КОСМОС. По обидва боки від нього над альтанками два янголи — світлий та сірий, які тримають у руках землю.

Тяжко бути янголом, Адо. Тобі ж довірено тримати Землю, бо Творець — він космос, йому самотужки не подужати. Тому він і створив… вас. А фреска «Янгол, що звиває небо»!? Що це? Витвір творчої уяви невідомого майстра чи Божий промисел, Божий задум? Картина ніби натякає: янголи можуть згорнути і землю, і небо. Вони можуть усе. А в куполі самої церкви тих янголів стільки зібралося, що навіть на мить здалося: я чую їхні співи. Так багато янголів в одному місці я ніколи не зустрічала. Різнобарвних янголів…

— Із крилами кольору хмар, — чомусь виривається в мене.

Луною повторює за мною Інна:

— Крила кольору хмар!

Беру до рук невеличкий сріблястий ключ.

— Згорнути небо та землю, кажеш? А чому б і ні?

— Ага. Згорнути. Знаєш, ліпше мені бути живою біля крейзі енджел, аніж мертвою біля Всесильного. Йоур фазер, Адо, нічим не ліпший за Валерія Едуардовича, повір. Не віддавай йому ключ, а? Я не знаю, які він там двері відмикає і що за ними, і знати не хочу, але… Один мудрий чоловік колись мені сказав: «Деякі двері не варто відмикати, навіть коли маєш ключі!»

Я чула, як благородно ти вчинила, коли випустила на волю душі з колекції Едуардовича. І я тоді, коли про все дізналася, чи не вперше за багато років плакала. Хай тобі, через твій учинок ревіла! Це — терибл колекшен, навіть для не зовсім людей. Багато хто не вірив, не хотів вірити, що така колекція існує. Мовляв, то просто вигадка для того, щоб Господаря ще більше боялися. Навіть страшно подумати, що заховано за тими іншими дверима, які відмикає зис кей.

— Даремно, Інно, ти плакала! Я відпустила ті душі, але чи вони врятувалися? Кажуть, що вони заблукали і вже ніколи не знайдуть дороги додому, — зітхаю я.

— Вот? — Інна кидає ще один недопалок до попільнички. — Ю а літл фул, Адко! Хто тобі таке наплів, а ти повірила?! Нікуди вони не заблукали. Для того й існують світлі янголи, щоб віднаходити заблудлі душі. Тут можеш бути спокійна. Усі вони на волі, а от куди потім потраплять — то не твого і не мого розуму справа. Куди заслужили, туди і втраплять. Будь обережна зі своїм батьком. Він давно не янгол і ще той брехун.

***

Я знаю, Інно. Я не просто відчуваю, я бачила це у своєму дзеркалі. Я торкнулася його душі й упізнала істоту в чорному капелюсі, яка забрала душу і життя в моєї бабусі. Я нікому не розповім про те, що то він, швидше за все заради всесильності та володіння тим самим ключем чи, точніше, того, що він відмикає, викрав матір своєї молодшої доньки. Бо це принизливо — мати такого батька…

Я, не роздумуючи, вішаю ключ собі на шию. Замість бабусиного медальйона тепер на ланцюжку невеличка керамічна прикраса — восьмикутна зірка, вписана в сонце. Купила її вчора на Вернісажі. Настільки звикла щось мати на шиї, що коли «позбулася» медальйона, то попервах ходила, наче гола. Тепер до сонця-кола додався ключик.

Інна трохи перелякано, однак захоплено дивиться на мене.

— Адо, а де дівся твій отой медальйон?

Мені хотілося послати Інну куди подалі за таке запитання. Ну не однаково тобі, люба? Де дівся? Дивно, що вона це помітила. Хоча що тут дивного? Коли я тільки влаштувалася на роботу до «Янгола», Інна навіть кілька разів пробувала його в мене викупити за непогані гроші. І дала спокій, коли я чесно їй сказала, що то пам’ять про бабусю, єдину у світі мою рідну людину. Ну, не зізнаюся ж я, що зашила медальйон-оберіг у ляльку Ядвігу. Зараз малій Христі той захист набагато потрібніший. Відчуваю інтуїтивно це.

Інка, не дочекавшись відповіді, починає збиратися. Уже виходячи з квартири, вона ховає голову під каптур, наче він може надійно захистити від найстрашнішого:

— Адо, знаєш, коли тобі ще до народження крила видавали, очевидно, наплутали з кольорами. Ти світла, дівко. Зрештою, думаю, це можна поправити. Ти тільки спробуй вижити, чи що, гаразд? А так, одна порада спешіал фор ю. Не довіряй Софії. Я знаю, що ви з Віктором її розшукуєте. Знаю, що вона — мати йоур літл лавлі систер. Але вона — не така проста і точно не жертва, хоч і дуже хоче нею здаватися. Про твого батька і про неї ходили чутки… різні. І про те, що вона спеціально завагітніла від нього, щоб народити янгола. А народилося вовкулаченя.

Я різко обриваю Інну:

— Христинка — не вовкулаченя! Вона нормальна дитина.

На мене дивляться без ворожості, із жалістю:

— Йес, в тому то й біда Софії, що чайлд — нормальна, майже звичайна людинка. Жодної користі.

Я обурено відмахуюся від Інни, вона метушливо виходить із квартири і вже наостанок кидає мені:

— І той, пліз, не кажи нікому, що то я… — Вона навіть боїться озвучувати що…

І я її розумію.

Я киваю. Інна тим часом на сходах наштовхується на Віктора. Той трохи розгублено вітається з нею, дівчина щось мимрить собі під ніс, каже, що дуже поспішає.

***

Наші з Віктором очі зустрічаються:

— Бачу, що все геть невесело, раз до справи впхалися упирі. Ця, Інка тобто, — не найгірша серед них, та завжди була надто обережна, і якщо вона вирішила запхати свого носа, то… — робить паузу і печально зазирає мені в очі. — Невже все і справді так зле, Адусю?

Сумно зітхаю, стенаю плечима, відсуваюся вбік, дозволяючи йому зайти.

— Слухай, Вікторе, — раптом я згадую про