Читати книгу - "Робінзон Крузо"

незграбна, особливо взимку, коли він, розжирівши, залізає до барлогу і впадає в сплячку. Проте на відміну від вовків він нападає на людей, тільки якщо його потривожать. Та коли ви, зустрівшись із ведмедем у лісі, спокійно обійдете його, він не зверне на вас уваги. Тут головне – ввічливість: не заступайте цьому звірові шлях, і будете цілі й неушкоджені. І не дай Боже поглянути цьому джентльменові просто у вічі – він вважатиме це кривдою, не кажучи вже про те, щоб торкнутися його шерсті чи завдати хоча б невелику подряпину. Клишавий не вгамується, поки не змиє образу кров’ю, і переслідуватиме вас удень і вночі доти, доки не наздожене.

З першого погляду тутешній ведмідь здався мені справжнім чудовиськом: він був більший за всіх, яких я коли-небудь зустрічав. Очі звіра палали люттю, а з пащі виривалося глухе гарчання.

Із усіх членів нашого загону лише П’ятниця не здавався стривоженим. Навпаки, побачивши нового супротивника, він виявив найжвавішу радість і тричі прокричав своє улюблене «О!», вказуючи на звіра. Потім він мовив:

– Пане! Ви дозволити мені дати цей ведмідь трохи мене? Я зробити для вас весело!

Його запал мене здивував.

– Ти з глузду з’їхав! – обурився я. – Він же тебе з’їсть!

– Мене? З’їсть? – сміючись, відгукнувся П’ятниця. – Ні, це я його з’їсть! Ви стояти тут, а я вам показати весело…

Тут він усівся в замет, скинув важкі чоботи й миттю перевзувся в черевики, які були в нього у кишені. Потім передав повід свого коня іншому слузі й, прихопивши рушницю, помчав швидше за вітер.

Ведмідь на цей час ніби заспокоївся й вештався між кущами, вряди-годи поглядаючи в наш бік. Наблизившися, П’ятниця гукнув до велетенського звіра: «Слухай мене! Я розмовляти з тобою!», але той спочатку не звернув на нього особливої уваги та відступив у лісовий затінок. Снігу тут було зовсім небагато, дерева росли негусто, і серед них видніли численні прогалини. Ми пильнували за тим, що відбувалося, здалеку.

Наступної миті П’ятниця підняв із землі камінь, наздогнав ведмедя і спритно кинув тому в голову. Звичайно, звірові він не зашкодив, але свого домігся: ведмідь почувався ображеним. Шерсть на його загривку стала дибки, а з грудей вирвалося грізне гарчання. Не роздумуючи ані секунди, він кинувся на П’ятницю, та так стрімко, що не кожен біговий кінь міг би наздогнати його. Ведмідь здавався вайлуватим, але рухався він надзвичайно прудко.

П’ятниця розвернувся й помчав просто до нас, стрибаючи, немов заєць. Здавалося, він наляканий та потребує допомоги, тому ми скинули рушниці, готуючись дати залп по звіру, щоб урятувати легковажного дикуна.

Мене охопила досада: задля дурнуватих веселощів П’ятниця розгнівав могутнього звіра.

– Це так ти нас вирішив звеселити? – крикнув я. – Біжи мерщій сюди і стрибай у сідло, щоб ми могли вбити ведмедя й не зітнути до того ж твою нерозумну голову!

– Не стріляти! Не стріляти! – регочучи, прокричав мій дикун. – Стояти на місце! Ви зараз побачити!

Не зменшуючи швидкості, П’ятниця різко повернув і помчав до високого дуба, який вибрав заздалегідь. Біжучи, він махнув нам, щоб ми йшли за ним, а потім кинув рушницю на землю, обхопив стовбур дерева й заліз по ньому футів на дванадцять.

Тут підбіг і ведмідь. Найперше він зупинився біля кинутої рушниці й обнюхав її; потім, утративши до неї цікавість, кинувся до дуба і, попри свою величезну вагу та розміри, поліз угору несподівано легко, чіпляючись пазурами за кору.

Я тільки похитав головою, дивуючись нерозважливості П’ятниці. Хоч убий, але в тому, що відбувалося, я не бачив нічого смішного чи веселого.

Щойно ведмідь опинився на дереві, ми під’їхали ближче. На цей час П’ятниця вже дістався самого краю довгої та грубезної гілки, а ведмідь поліз по ній, готуючися його схопити. Щойно звір досяг середини, П’ятниця крикнув, звертаючись до нас:

– Дивіться, дивіться, зараз я вчити ведмедя танцювати!

Із цими словами він заходився стрибати і щосили розхитувати гілку. Ведмідь, відчувши, що опора під ним заходила ходором, зупинився й почав роззиратися. Потім позадкував, видивляючись, як повернутися назад, до надійного стовбура дуба.

Розгубленість і переляк грізного звіра справді змусили нас щиро розсміятися. Але П’ятниці й цього було мало. Помітивши, що ведмідь відступає, він припинив стрибати і гукнув його:

– Ну що? Чому не йдеш?

Ведмідь, ніби зрозумівши англійську, просунувся трохи вперед. П’ятниця підстрибнув – і звір завмер, обхопивши сук усіма чотирма лапами й заплющивши очі.

Момент був зручний, і я міг одним пострілом зняти тварину з дерева. Крикнувши П’ятниці, щоб він не рухався, я почав цілитися.

– О ні, ні! – зойкнув мій тубілець. – Не треба стріляти! Я зовсім близько – і тоді!

Словом, ці двоє на дереві ще довго звеселяли весь наш загін. П’ятниця пританцьовував і розгойдував сук, а ведмідь прибирав таких кумедних поз, що ми вмирали зі сміху.

Проте ми досі не тямили, до чого ця вся вистава. Спочатку ми гадали, що П’ятниця хоче скинути звіра з дерева, але незабаром стало зрозуміло, що з цього нічого не вийде, оскільки ведмідь надто хитрий. Він не рушав із місця і так спритно чіплявся своїми довгими пазурами за сук, що здавалося: немає такої сили, яка могла б його відірвати.

Нарешті П’ятниця розвіяв наше нерозуміння. Переконавшися, що ведмідь не рухається ні назад, ні вперед, він мовив:

– Дуже добре! Ти не йти до мене – я йти до тебе!

Із цими словами він дістався найтоншої частини гілки, повис на ній, і під його вагою вона опустилася так низько, що П’ятниця легко зістрибнув на землю. Він відразу ж підбіг до своєї рушниці, скинув її і взяв звіра на мушку.

– Чого ти чекаєш? – спитав я. – Чому не стріляєш?

– Не зараз, – відповів він. – Я сам!

Не бачачи більше П’ятниці, ведмідь позадкував, на кожному кроці озираючись, поки не вперся задом у стовбур дуба. Потім так само задки він почав повільно й обережно спускатися, обдираючи пазурами кору. Тієї хвилини, коли звір уже торкнувся лапою землі, П’ятниця стрімко підійшов до нього, приставив дуло рушниці до ведмежого вуха і вистрілив. Звір упав снопом.

П’ятниця поважно обернувся до нас, на губах його вигравала злодійкувата посмішка.

– Ось так наші бити ведмідь у мій край! – промовив він.

– Саме так? – перепитав я. – Але ж у вашого племені немає рушниць!

– Немає, – підтвердив він. – Та є багато-багато довгі стріли.

Уся ця історія могла б здатися веселою, якби ми не перебували в гірській глушині й провідник наш не був тяжко поранений. Ми не знали, де нам доведеться