Читати книгу - "Робінзон Крузо"

П’ятниця бився, немов лев. Тим часом мій другий слуга невимовно спритно встиг перезарядити рушниці, після чого я наказав йому взяти порохівницю й насипати на колоду, що відокремлювала нас від вовків, широку смужку пороху. Щойно він устиг це зробити, хижаки знову кинулися в атаку. Тоді я спустив гачок пістолета біля самої колоди – і порохова доріжка спалахнула сильним і яскравим полум’ям.

Ті вовки, що вже лізли по колоді, були буквально засмажені – їх я нарахував сім чи вісім. Іще десяток ми вклали на місці, а решта, злякавшись вогненного спалаху й пострілів, нарешті відступили в темряву.

Я наказав дати останній загальний залп із пістолетів, услід за яким ми разом загорлали щосили. Вовки побігли геть, а ми, вискочивши зі сховища з оголеними шаблями, кинулися їх переслідувати, завдаючи ударів праворуч і ліворуч, не милуючи навіть підранених. Ця вилазка остаточно зламала бойовий дух сірої зграї, і вовки, не озираючись, кинулися навтікача.

Загалом на бойовищі лежало близько шістдесяти вовків, і, якби ми билися вдень, їх було б там значно більше. Залишивши наш редут, ми вирушили далі: ми мали проїхати ще три чи чотири милі. Однак і на цьому шляху ми не раз чули вовче виття в хащах, а часом у темряві можна було розгледіти очі, які світилися зеленим світлом.

За годину ми прибули до села, у якому розраховували переночувати, і побачили, що всі його мешканці на ногах і зі зброєю. Як з’ясувалося, минулої ночі вовки й кілька ведмедів удерлися сюди та зчинили різанину в хлівах. Селяни були так налякані, що, оберігаючи себе і свої родини, вирішили чатувати вдень і вночі, тож усі озброїлися.

Наступного ранку нашому провідникові стало набагато гірше. Нога його розпухла, рани загноїлися, він кидався в гарячці. Тому нам довелося підшукати нового провідника, з яким ми й вирушили до Тулузи, де не було снігу, вовків та інших не надто приємних тварин, а погода стояла тепла і м’яка.

Коли в Тулузі ми розповіли про наші пригоди місцевим мешканцям, нам сказали, що такі речі часто трапляються в лісових хащах біля обніжжя Піренеїв, особливо коли випадає чимало снігу. Наші слухачі були вражені тим, як нам поталанило врятуватися, тому що загибель мандрівників на цій дорозі – найзвичайніша річ. Якби не кмітливість і не купа колод, яку ми вчасно побачили, кінець наш був би неминучим.

Зараз, пригадуючи ці події, я розумію, що ніколи раніше не відчував такого страху. Не було в моєму житті хвилини, гіршої за ту, коли триста вишкірених пекельних пащ кинулися на нас у нічній темряві. Я вважав себе і своїх супутників загиблими й більше ні на що не сподівався.

Скажу чесно: навряд чи колись я наважуся здійснити подібну мандрівку, оскільки краще вже проплисти п’ять тисяч миль морем, де щотижня бушує шторм, аніж наражатися на небезпеку бути з’їденим дикими звірами в горах.

Післямова

На шляху через Францію нічого цікавого зі мною не трапилося. Щонайменше, нічого такого, про що б уже не розповідали інші мандрівники. Із Тулузи ми вирушили до Парижа, а потім без затримок прибули до Кале. Чотирнадцятого січня я ступив на землю батьківщини, висадившися в Дуврі, причому протоку, що відокремлює Англію від континенту, наше судно перетнуло найхолоднішої й найсуворішої пори року.

У Лондоні я впорядкував свої справи. Моїм головним радником у всіх фінансових питаннях стала та сама добра вдова, якій я безмежно довіряв. І ще не раз я мав змогу переконатися в непорушній вірності цієї шляхетної жінки.

Я, як і раніше, міркував про те, щоб залишити на неї керування всім майном, а самому знову вирушити до Португалії, а звідти – до Бразилії. Одначе, зваживши все, зокрема власний вік і стан здоров’я, я вирішив розлучитися з плантацією, якщо на неї знайдеться покупець.

Із цією метою я написав у Ліссабон моєму старому другові шкіперу, а за вісім місяців, коли черговий караван португальських суден повернувся з-за океану, він повідомив мене, що плантацію готові придбати двоє заможних мешканців Сан-Паулу. Я погодився і за якийсь час розпрощався зі своїм бразильським маєтком, збагатівши ще на кілька тисяч фунтів стерлінгів.

Так завершилася важлива частина мого життя, сповнена лих і пригод. І якщо поглянути на неї в цілому, вона може здатися строкатою мозаїкою випадковостей і помилок, дивною примхою долі. Та ніхто краще за мене не знає, що в усьому, що сталося зі мною, був особливий сенс і що в багатьох подіях я вбачаю руку Провидіння. Моє життя почалося з божевільних і безглуздих учинків, але добігає кінця значно щасливіше, ніж можна було сподіватися.

Хтось, можливо, подумає, що, забагатівши й оселившися на батьківщині, я змінився й остаточно забув про потяг до бурлакування. Можу вас запевнити, що це не так. Час від часу мене починає долати нестримна жага знову вийти в море, перетнути океан і зійти на берег загубленого в Карибському морі острова, де я прожив стільки років. Що могло мене втримати? Родина в мене так і не з’явилася, справами я обтяжений не був, та й обов’язків ні перед ким не мав.

Протягом тривалих семи років моїй приятельці-вдові вдавалося втримувати мене від згубної пристрасті до далеких мандрів. За цей час виросли та змужніли мої небожі, діти сестри, яких я взяв на виховання. Одному з них я дав світську освіту й виховав як дворянина, другий від ранніх літ мріяв про море, і я вирішив зробити його капітаном.

І настав день, коли цей молодик запросив мене зійти пасажиром на палубу чудового корабля, який прямував під його командуванням до Ост-Індії, і тим залучив до нових пригод.

Проте це вже зовсім інша історія.

Примечания

1

Салвадор, заснований 1549 року, був столицею Бразилії до 1763 року. (Тут і надалі прим. ред.)

2

Мангри – зарості вічнозелених дерев і чагарників із надземним дихальним корінням.

3

Кваква – птах із родини чапель.

4

Осіннє рівнодення починається 23 вересня.

5

Касава, або маніок їстівний – рід рослин із родини молочайних. Її вирощують із метою отримати крохмаль, який потім переробляють у крупу.

6

Бушель (англ. bushel) – одиниця об’єму в англійській системі вимірювання.