Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

– Це все моя провина, – схлипувала Ів. – Я не думала…

– Не хнюп носа, дитинко, – доброзичливо сказав містер Стейн. – Ніхто тебе не звинувачує.

Містер Лезерн мовив у своїй повільній педантичній манері:

– Так, звісно, я думаю, що пропозиція сера Джорджа дістане цілковиту згоду з нашого боку. Від мене так.

– Я згоден, – сказав Евен Ллевеллін.

Місіс Растінґтон глянула на леді Мерровей, яка на знак згоди легко кивнула. Вони удвох пішли за ширму, Ів, схлипуючи, пішла за ними.

У двері постукав офіціант, та йому сказали йти геть. П’ять хвилин потому восьмеро людей дивилися недовірливо одне на одного.

Вранішня Зоря зникла…

Еркюль Пуаро задумливо дивився на трагічне засмагле обличчя молодого чоловіка навпроти.

– Eh bien,[28] – сказав він. – Що ви хочете від мене?

Еван Ллевеллін не вагався ні секунди. Його відповідь була наче блискавка:

– Правду.

Пуаро задумливо погладив свої чудові вуса.

– Ви впевнені в цьому, еге ж?

– Звісно, так.

– Я запитую, – сказав Пуаро, – тому що це стандартне запитання, ех… приходить багато людей. І коли я видаю їм правду, вони інколи зовсім не задоволені. Вони інколи розгублені, часом збентежені, а коли й повністю – о, так, згадав – ошелешені. Ну й слово! Слово, яке мене дуже тішить.

– Я хочу правди, – повторив Еван.

– Але, даруйте, то ж не ваш діамант украли, містере Ллевелліне. Ви прагнете найняти мене, щоб повернути власність когось іншого, і той хтось, здається, не надто доброзичливий до вас.

– Я турбуюся не про старого Поінтца.

Пуаро запитливо глянув на нього. Еван продовжував:

– Я прийшов до вас через репліку, яку, припускають, ви говорили. У мене така інформація.

– І що це була за репліка?

– Не винуватець має значення, а невинний. Це змусило мене відчути, що, може, є надія.

Пуаро злегка кивнув головою.

– А, так, починаю розуміти… Я починаю розуміти…

– Я невинний. Але якщо правда не виявиться, ніхто ніколи так не вважатиме.

Пуаро хвилину помовчав. Тоді тихо мовив:

– Ви цілком упевнені, що факти саме такі, як ви їх розповіли? Нічого не пропустили?

Еван хвилину подумав.

– Не думаю, що я щось упустив. Поінтц вийняв діамант і передав по колу. Це нещасне американське дитя приліпило його на свою смішну сумку, а коли вона показала сумку, діамант зник. Його не було ні на кому – навіть самого Поінтца обшукали (він на цьому наполіг), – і я присягаюся: діаманта в тій кімнаті не було. І ніхто не виходив із кімнати.

– Офіціанти? Метрдотель? – запропонував Пуаро.

Ллевеллін похитав головою.

– Вони вийшли до того, як дівчина почала вовтузитися з діамантом, і після того Поінтц замкнув двері, щоб вони там не тинялися. Ні, то хтось із нас.

– Справді, схоже на те, – сказав Пуаро. – Невелика проблемка.

– Та дурнувата вечірня газета! – гірко мовив Еван Ллевеллін. – Я зрозумів, що їм спало на думку, що це був єдиний спосіб…

– Повторіть мені це ще раз дуже детально.

– Усе було досить просто. Я відчинив вікно навстіж, свиснув чоловікові, кинув йому мідяка, а він жбурнув мені газету. І ось так, бачите, – єдиний можливий шлях, яким діамант міг покинути ту кімнату, – я кинув його спільнику, який чекав унизу на вулиці.

Пуаро похитав головою.

– Не єдиний можливий спосіб.

– Який іще спосіб ви можете запропонувати?

– Оскільки ви кажете, що не кидали його, мусить бути якийсь інший спосіб!

– Розумію. Я сподівався, що у вас є щось більше, ніж це. Ну, я можу тільки сказати, що не викидав його. Не сподіваюся, що ви чи будь-хто інший мені повірите.

– О, так, я вірю вам, – сказав, трохи посміхаючись, Пуаро.

– Вірите? Чому?

– Це справа психології, – мовив Пуаро. – Ви не з тих, хто краде ювелірні прикраси. Є злочини, звісно, які б ви могли вчинити, але ми не будемо вдаватися до цієї теми. У будь-якому випадку я не бачу вас крадієм Вранішньої Зорі.

– Проте всі інші бачать, – гірко сказав Ллевеллін.

– Усі?

– Вони дивилися на мене трохи підозріло тоді. Мерровей підняв газету й просто глянув на вікно. Він не сказав нічого. Але до Поінтца дійшло досить швидко! Я розумів, що вони всі думають. Не було ніяких відкритих звинувачень. Це найгірше.

Пуаро співчутливо кивнув.

– Це погано, – сказав він.

– Так. Це просто підозра. До мене приходив один, розпитував. Проста формальність – так він це називав. Думаю, один із тих нових поліцейських без форми. Дуже тактовний, зовсім ні на що не натякав. Просто цікавився фактом, що я був у скрутному становищі й раптом урвав шматок.

– А ви це зробили?

– Так, трохи пощастило на перегонах. На жаль, мої ставки були зроблені на полі, тому я не можу навести докази, як прийшли ці гроші. А вони, звісно, не можуть спростувати, але все схоже на різновид брехні, яку хтось міг би вигадати, щоб не показувати, звідки прийшли гроші.

– Я згоден. Однак потрібно набагато більше доказів, щоб узяти вас із цим.

– О, я насправді не боюся, що мене заарештують і звинуватять у крадіжці. Певним чином це було б простіше. Тоді знаєш, чого чекати. Жахливо те, що всі ці люди вірять, що його взяв я.

– Усі ці люди? Ви впевнені, що маєте на увазі всіх цих людей?

Ллевеллін витріщився.

– Я вас не розумію.

– У мене тут виникла думка, що це не всі ці люди, а лише одна людина.

Еван Ллевеллін почервонів. Він знову сказав:

– Я вас не розумію.

Пуаро конфіденційно нахилився вперед.

– Але це так, саме так, правда? Була особлива одна людина? І я думаю… Скоріше за все, то ж місіс Растінґтон?

Засмагле обличчя Ллевелліна ще більше почервоніло.

– Чому саме вона?

Пуаро розвів руками.

– Очевидно, існує хтось, чия думка має для вас велике значення, мабуть, леді. Які там були леді? Американка-підліток? Леді Мерровей? Але ви би, мабуть, піднялися, а не впали в очах леді Мерровей, якби здійснили такий хід. Я дещо чув про цю пані. Зрозуміло, тоді місіс Растінґтон.

Ллевеллін із деяким зусиллям сказав:

– Вона… вона мала досить нещасливий досвід. Її чоловік був останнім негідником. Тому вона не схильна комусь довіряти. Ця жінка… Якщо вона вважає…

Йому виявилося важко продовжувати.

– Безумовно, – сказав Пуаро. – Тобто вона не повинна більше думати так, як, мабуть, думає. Справу треба прояснити.

Еван коротко засміявся.

– Легко сказати.

– І досить легко зробити, – упевнено мовив Пуаро.

Еван недовірливо витріщився.

– Ви так гадаєте?

– Mais oui[29], ця проблема така очевидна! Так багато можливостей відпадають. Відповідь мусить бути справді надзвичайно проста. Насправді, я вже маю певне уявлення…

Ллевеллін