Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

У той момент увійшли офіціанти, і в процедурі відбулася невелика заминка. Коли вони знову пішли, Еван сказав: «Дуже гарний камінь» – і передав його Лео Стейну, який не переймався коментуванням, а швидко передав Ів.

– Навдивовижу чудовий! – вигукнула Ів надто враженим голосом.

– Ой! – раптом злякано вигукнула вона, коли він вислизнув із її руки. – Я його впустила.

Вона відсунула стілець і залізла під стіл, щоб пошукати його. Сер Джордж праворуч від неї зігнувся також. У метушні скинули бокал зі столу. Стейн, Ллевеллін і місіс Растінґтон – усі допомагали в пошуках. Нарешті приєдналася леді Мерровей.

Тільки містер Поінтц не брав участі в дійстві. Він сидів на своєму місці, попиваючи вино та їдко посміхався.

– Ой-йой, – сказала Ів усе ще своїм награним тоном. – Як жахливо! Куди міг він закотитися? Я ніде не можу його знайти.

Один за одним усі, хто допомагав у пошуках, піднялися на ноги.

– Поінтце, він зник, – сказав сер Джордж, посміхаючись.

– Дуже гарно втілено, – мовив містер Поінтц, схвально киваючи. – З тебе вийде чудова акторка, Ів. Тепер запитання: ти його кудись заховала чи він у тебе?

– Обшукайте мене, – сказала драматично Ів.

Очі містера Поінтца відшукали велику ширму в кутку кімнати.

Він кивнув у той бік, а тоді глянув на леді Мерровей і місіс Растінґтон.

– Леді, чи не були б ви такі люб’язні…

– Чому ж, звісно, – посміхаючись, сказала леді Мерровей.

Обидві жінки піднялися.

Леді Мерровей мовила:

– Не переживайте, містере Поінтц. Ми гарненько її обшукаємо.

Вони втрьох пішли за ширму.

У кімнаті було спекотно. Еван Ллевеллін відчинив вікно навстіж. Проходив продавець газет.

Еван кинув йому монету, а чоловік жбурнув у вікно газету.

Ллевеллін розгорнув її.

– Ситуація в Угорщині не надто добра, – мовив він.

– Це місцева газета? – запитав сер Джордж. – Я цікавлюся конем, який мав бігти в Гелдоні сьогодні, – Нетті Бой.

– Лео, – сказав містер Поінтц. – Зачини двері. Ми ж не хочемо, щоб ті бісові офіціанти бігали сюди-туди, поки справа не завершиться.

– Нетті Бой виграв три до одного, – мовив Еван.

– Кляті непарні числа, – сказав сер Джордж.

– Здебільшого новини про регату, – продовжив Еван, зиркаючи понад газетою.

Троє молодих жінок вийшли з-за ширми.

– Навіть сліду немає, – сказала Мері Растінґтон.

– Можете мені повірити, із собою вона його не має, – мовила леді Мерровей.

Містер Поінтц подумав, що їй він готовий повірити. Її голос був похмурий, і він не сумнівався в тому, що обшук був ретельним.

– Скажи, Ів, ти його не проковтнула? – стурбовано запитав містер Лезерн. – Тому що, можливо, це для тебе добром не закінчиться.

– Я би побачив, якби вона це робила, – тихо сказав Лео Стейн. – Я наглядав за нею. Вона нічого не клала в рот.

– Я не змогла б проковтнути таку чудову річ, якби й хотіла, – сказала Ів.

Вона поставила руки в боки та глянула на містера Поінтца, запитавши:

– Що скажете, хазяїне?

– Стій, де стоїш, і не ворушись, – наказав джентльмен.

Спільно чоловіки познімали все зі столу й перевернули його догори ногами. Містер Поінтц оглянув кожен дюйм. Потім зупинив увагу на кріслі, де сиділа Ів, і на сусідніх.

Пошуки був дуже ретельні. Приєдналися решта четверо чоловіків, а також жінки. Ів Лезерн стояла під стіною біля ширми і задоволено сміялася.

За п’ять хвилин після того містер Поінтц, злегка застогнавши, підвівся з колін і сумно струсив пил зі штанів. Його колишня бадьорість дещо послабилася.

– Ів, – сказав він, – знімаю перед тобою капелюха. Ти найкраща серед крадіїв дорогоцінностей, які мені траплялися. Те, що ти зробила з цим каменем, вразило мене. Наскільки я розумію, він десь у кімнаті, якщо не на тобі. Я визнаю себе переможеним.

– Панчохи мої? – зажадала Ів.

– Твої, юна леді.

– Ів, дитино моя, де ти могла заховати його? – з цікавістю вимагала відповіді місіс Растінґтон.

Ів вистрибнула вперед.

– Я вам покажу. Ви всі просто будете сердиті на себе.

Вона перейшла до бокового столу, де були складені на купу речі з обіднього столу. Вона підняла свою маленьку чорну вечірню сумочку…

– Просто у вас перед очима. Просто…

Її веселий і переможний голос раптово обірвався.

– Ой! – сказала вона. – Ой…!

– Що трапилося, серденько? – сказав її батько.

Ів прошепотіла:

– Він зник! Він зник…

– Що це все означає? – запитав містер Поінтц, виступаючи вперед.

Ів стрімко обернулася до нього.

– Ось як це було. Ця моя сумка мала великий приклеєний камінь посередині застібки. Минулого вечора він відпав, і якраз, коли ви показували по колу діамант, я помітила, що той був практично такого ж розміру. І тому вночі я подумала: яка хороша ідея для пограбування – затиснути ваш діамант у ту застібку шматочком пластиліну. Я була впевнена, що ніхто ніколи не помітить цього. Це я й зробила сьогодні. Спершу я його кинула, потім полізла за ним із сумкою в руках, приліпила його в те місце шматочком пластиліну, який мала напоготові, поклала сумку на стіл, і далі вдавала, що шукаю діамант. Я думала, що це було б, як «Викрадений лист», знаєте: лежить на виду перед самими вашими носами, а схожий на штучний діамант. І це був хороший план: ніхто із вас не помітив.

– Сумніваюся, – сказав містер Стейн.

– Що ви сказали?

– Нічого, – сказав Лео Стейн.

Містер Поінтц узяв сумку, глянув на порожній прозір зі шматочком пластиліну, усе ще приклеєним до нього, і повільно мовив:

– Мабуть, він випав. Нам краще глянути ще раз.

Пошук повторився, але цього разу це було дуже тихе заняття. Атмосфера напруження пронизувала кімнату.

Нарешті кожен почергово здався. Вони стояли, дивлячись один на одного.

– Він не в цій кімнаті, – сказав Стейн.

– І ніхто не виходив, – багатозначно додав сер Джордж.

Якийсь час була пауза. Ів вибухнула сльозами.

– Тихо, тихо, – сказав незручно Поінтц.

Сер Джордж повернувся до Лео Стейна.

– Містере Стейн, – мовив він, – щойно ви дуже тихо щось пробурмотіли. Коли я попросив повторити це, ви сказали, що це дурниці. Але, власне кажучи, я чув, що ви говорили. Міс Ів саме сказала, що жоден з нас не помітив, куди вона поклала діамант. Слова, які ви пробурмотіли, були «Я сумніваюся». Те, з чим ми зіткнулися, – можливість, що одна особа таки помітила і що та людина зараз у кімнаті. Я гадаю, що єдина чесна й достойна річ для кожного присутнього – піддатися обшуку. Діамант не міг покинути кімнату.

Коли сер Джордж грав роль старого англійського джентльмена, ніхто не міг би зіграти її краще. У його голосі звучали щирість і обурення.