Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

не маючи писемності, завдяки власній усній фольклорній традиції, спромоглися через писемних сусідів закарбувати свої звичаї в історії. Звичайно, ці перекази зазнали сильних змін через переосмислення та суб’єктивність давньогрецьких істориків, а також унаслідок численних переписів та запозичень текстів давніми письменниками. Відголоски скіфських міфів можна бачити і у значно пізнішому осетинському «Нартському епосі». Проте у випадку з останнім, треба зважати на значну часову та культурну відстань між цими іраномовними народами (скіфами та осетинами).

Не можна однак ігнорувати поодиноких запозичень із грецьких міфів, що присутні у скіфському логосі. Це, передусім, пригоди Геракла, а також опис амазонок. Саме із цих грецьких історій, які однак суттєво підлаштувалися під місцеві міфі ми і почнемо.

Подвиги Геракла

Вплив скіфської культури та міфо-епічної традиції виявився настільки потужним, що навіть історії про найвідомішого грецького героя зазнали змін. Так протягом V ст. до н. е. одразу чотири подвиги Геракла прив’язали до теренів Скіфії. Один подвиг Геракла (про бугаїв Геріона) був вплетений у скіфську генеалогічну легенду шляхом створення її еллінського аналогу[36]. Інша пригода за Піндаром дещо змінилася — Геракл досяг Істра та країни гіпербореїв, переслідуючи Керинейську лань. Також він проходив Скіфії і країну гіпербореїв, йдучи за яблуками Гесперід. Навіть відомий його бій з амазонками на р. Термодонті у Малій Азії, у поемі Еврипіда (також V ст. до н. е.) раптово перемістився на узбережжя Меотіди (Азовського моря).

Цікаво, що зображення Геракла набули популярності у середовищі скіфської еліти, вони з’являються на прикрасах кінської вузди та церемоніального одягу.

Амазонки

Творцями міфів про амазонок беззаперечно можна вважати греків, оскільки історії про це легендарне плем’я відомі задовго до знайомства греків зі скіфами — з циклу, присвяченого Троянським війнам. До колонізації сучасних теренів України, еллінська міфо­творчість пов’язувала амазонок зі Малою Азією, а саме Південним Причорномор’ям. Згодом, після знайомством зі скіфськими воїтельками, вірогідно, було настільки потужним, що патріархальні елліни значно змінили свої легенди про амазонок. Говорячи про походження племені савроматів, Геродот переповідає легенду, де мовиться про воїтельок: «Коли елліни билися з амазонками… на морі амазонки, напавши на чоловіків, зарізали їх… І так вони прибули на Маєтідське озеро до Кремнів… знайшовши там стайню коней, вони захопили їх і почали на конях грабувати скіфські господарства. Скіфи не могли зрозуміти… що це за плем’я. …вони вирішили більше ні в який спосіб не вбивати їх, але послати до них своїх юнаків у такому числі, скільки було там жінок. Так вирішили скіфи, бажаючи мати дітей від амазонок. …вони об’єднали обидва табори і почали жити разом і кожен із них мав за свою жінку ту, з якою він уперше з’єднався. …Вони перейшли ріку Танаїд... Коли вони прибули в край, де вони й тепер мешкають, там і оселилися. І відтоді і дотепер жінки савроматів живуть, як і за давніх часів, тобто і на полювання їздять увесь час верхи і разом із своїми чоловіками і без них, і на війну ходять, і одягаються так, як чоловіки» (Herod, IV, 110–116).

В античній традиції образ амазонки було представлено не тільки у літературних пам’ятках, а й у образотворчому мистецтві. Зазвичай амазонку було зображено в образі молодої дівчини у чоловічому костюмі перського вигляду. Найбільш популярною в античному мистецтві була тема амазономахії — битви грецьких героїв з амазонками, які ілюстрували загально грецькі міфи. Багатофігурні рельєфні композиції широко використовувались в оздобленні архітектурних споруд та саркофагів. Зображення амазонок є на виробах торевтики.

Завдяки археологічним дослідженням стало очевидно, що в середовищі кочовиків дійсно існувала практика залучення жінок до бойових дій. Поховання жінок, у поховальний інвентар котрих включено деталі озброєння, були поширені в усьому ареалі скіфської культури у Східній Європі. Відповідно до останніх розробок, приблизно чверть із загальної кількості скіфських поховань із зброєю належить озброєним жінкам, тобто кожен четвертий скіфський воїн міг бути жінкою. Антропологічний тип так званих амазонок не відрізняється від основної маси населення Скіфії. Так само, їхній поховальний обряд ніяким чином не вирізняється із загальної поховальної традиції.

За характером супровідного інвентарю можна говорити і про соціальний статус цих жінок. Загалом вони представляють так званий середній клас. Аналіз поховального інвентарю свідчить, що скіфські амазонки посідали рівне з чоловіками і, очевидно, незалежне становище в суспільстві. Відповідно, і наявність зброї в наборах їхнього речового супроводу може розцінюватися як приналежність цих жінок до активних учасників військової організації скіфів. Поховальні пам’ятки воїтельок засвідчують, що передусім вони були озброєні луками, дротиками та списами. Мечі та захисний обладунок зустрічаються у похованнях жінок у виключних випадках.

Огляд матеріалів, пов’язаних із похованнями скіфських амазонок, показав, що деякі з жінок отримали бойові травми, які призвели до загибелі. У низці випадків також фіксуються загоєні травми. Вік жінок зі зброєю, зафіксованих у некрополях Північного Причорномор’я коливається від 16 до 60 років. При цьому має сенс зауважити, що деякі з амазонок були поховані разом із маленькими дітьми (одним чи двома) і, навіть, у супроводі явно підлеглих чоловіків.

Таким чином міфологічні перекази про амазонок втілили передусім епічну і романтичну складову уявлень античних греків про войовниче «варварське» середовище. Тоді як матеріальні свідоцтва вказують на більш прагматичну ситуацію. У кочовому середовищі з його підвищеною мілітаризацією жінки залучались до воєнних дій через необхідність виживання племені.

Як бачимо, навіть суто еллінські легенди зазнали значних змін внаслідок скіфського впливу. Перейдемо тепер до власне міфів, які з більшою вірогідністю мали саме скіфську підоснову.

Літературність та міфологічність опису народів Скіфії та їхніх сусідів

Побіжно слід згадати про опис народів, що населяли Скіфію. Адже його можна віднести до міфів, ніж до замальовок реальної етногеографії.

Дослідники невпинно сперечаються вже більш як століття, де насправді проживали ти, чи інші племена, проте консенсус настане не скоро, якщо настане взагалі (див. праці М. І. Артамонова, Б. М. Гракова, Б. А. Шрамка, Б. М. Мозолевського та ін.). Основна причина цього — слабка географічна прив’язка та точність вказаних відстаней. Додатковим аргументом міфологічності розповіді є явна казковість у описі окремих племен. Один із пасажів опису народів Скіфії має такий вигляд: «Від гавані борісфенітів (бо вона розташована якраз посередині приморської частини всієї Скіфії), від неї і далі перший народ, котрий можна зустріти, це калліппіди, які є напів елліни і напів скіфи, над ними є інший народ, що називається алізонами. Вони і калліппіди взагалі мають такий спосіб життя, як і скіфи, але сіють і їдять пшеницю і цибулю та часник і сочевицю та просо. Над алізонами живуть скіфи оратаї, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж. Ще далі над ними живуть неври, а далі на північ від неврів, наскільки я знаю, є незалюднена країна. Оці народності живуть уздовж ріки Гіпанія на заході від Борисфена» (Herod, IV, 17). Далі ж давньогрецький історик додає подробиць, які інколи і йому самому видаються нісенітницями. Наприклад, про неврів він пише таке: «Цих людей підозрюють у тому, що вони чаклуни. Бо скіфи і елліни, що живуть у Скіфії, кажуть, ніби один раз на рік кожний із неврів стає вовком на деякий час, а потім повертається і знову стає людиною. Мене вони цим оповіданням