Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

***

Мосіков та Самсонов довго йшли уздовж залізничної колії. За плечима у Самсонова бовтався речовий мішок із залишками їжі, яку вони взяли в якомусь селі, поранивши при цьому когось із господарів хати. І не хотіли, але так сталося. Совість їх не гризла. Якби їх не гонили в кожному селі, а давали щось попоїсти, то й вони нікого б не боялися і нікого б з переляку не вбили. Та і їжу не відбирали б. А так що ж виходить? Вони тут свою кров проливають, захищаючи кордони рідної Батьківщини, а тутешні німцям їх здають? То чому це їх совість після цього має мучити?

— Мужика зря ранил…

— Да ладно тебе, Самсон… Оно, конечно, так… Но война же! Ой, сколько смертей ещё будет! И кровищи… Не выхлебать! Так что топай, Самсон, и не бери дурного в голову, а тяжелого на грудь. Если завтра война, если завтра в поход…[40] Вот оно, завтра-то… И настало… Где-то наши?.. Кажется, что немчура уже полстраны заняла! А наши-то, что?

Мосіков важко зітхнув і надовго замовк. Так вони й крокували по ледь помітній стежці уздовж залізниці, аж поки не вийшли до околиць якогось міста. Тричі за цей час по залізниці хтось проїжджав. Спершу проїхала дрезина. Обережно й повільно вона сунула по колії. Два автоматники тримали напоготові зброю, насторожені, готові миттєво пустити її у дію. Почувши ще здалеку якийсь незвичний звук, обидва оточенці плюхнулися на землю і заховалися у траві. Дрезина проїхала, солдати нічого не помітили, і оточенці полегшено зітхнули. Почимчикували далі. За дрезиною повільно пройшло два ешелони. Один складався усього з кількох вагонів і йшов теж повільно, як і дрезина.

— Колею, сволочи, проверяют… — прошепотів Мосіков.

— А чё, шепотом? — удивился Самсонов.

— А чёрт его знает…

Ешелон пройшов, бійці звелися, але тієї ж миті знов плюхнулись на траву: почувся звук ще одного ешелону. Той йшов трохи швидше, ніж попередній, але напроти бійців почав гальмувати.

40 Слова з популярної наприкінці тридцятих років пісні.

— Ну-ну… — знову прошепотів Мосіков, — ТЫ взрывчатку не посеял?

— С какой стати я буду добром разбрасываться? Тут она, — Самсонов труснув мішком.

— Тише ты! Еще жахнет преждевременно!

— А чего ей жахать? Я запал вытащил.

— Долбанём стрелку? Лучше, конечно, мост какой- нибудь, да где его тут взять? Да и взрывчатки маловато… А вот на стрелку вполне хватит!

— Надо подождать.

— Почему?

Самсонов пошкріб потилицю:

— А пусть поезда быстрей пойдут! Если на скорости долбануть, тут вагоны все так перепашут…

— Твоя правда. Полденька подождём.

Вони заховалися у кущах, у сотні метрах від колії. Попоїли трохи, перекимарили, а потім стали спостерігати за колією. Потяги значно додали у швидкості, мабуть, все, що було потрібно, вже перевірили, пошкодження відремонтували. Фронт потрібно було забезпечувати всім необхідним, отже ремонт залізниці мав дуже важливе значення. Мосіков і Самсонов пам’ятали, як бомбардували бронепоїзд, і тоді кілька бомб вцілило в самісіньку колію, правда, дякувати Богові, позаду стальної фортеці на колесах, а то як би потім бронепоїзд виходив з оточення?

Раптом десь удалині почувся гавкіт.

— Этого не хватало! — занервував Самсонов, — сейчас как учует!

На колії з’явилися четверо солдатів у формі мишачого кольору. Один вів вівчарку на повідку. Оточенці причаїлися, навіть дихати припинили.

— Думаю, не учует… — шепнув Мосіков, — ветер на нас… Не боись, проскочим…

— Твои слова да Богу в уши.

Собака й дійсно не почув оточенців і пробіг, навіть не повернувши голови в їхній бік.

— Хорошо, что мы взрывчатку не заложили. Точно бы унюхал, стерва…

— А вот как стемнеет, так и заложим!

— Будут ли ночью поезда ходить?

— Подождём!

— А если снова псина?

— Волков бояться, в лес не ходить!

— И то правда…

Сонце, здавалося, завмерло на небі, наче чимось при шите. Нетерплячка гризла обох, наче іржа залізо. Кілька діб вони тільки те й робили, що корилися обставинам. Але сьогодні вперше прийняли рішення щось зробити всупереч їм. А тут ніяк вечір не наступає! Сонце висить і висить над небокраєм… Вже простукав колесами третій ешелон, а сонце все не сунеться з місця, най його мамі!

Легенько перекусили. Не тому, що їсти не хотілося, з апетитом якраз було все в порядку, просто їжі в мішку ставало все менше та менше, і заощадливий Мосіков залізною рукою припинив скиглення товариша:

— Заткнись! Терпи.

Врешті почало сутеніти. Німці з собакою більше не з’являлися.

— Ну что, айда?

Пригнувшись, вони побігли до колії, впали, захекавшись, на брудний гравій і поспіхом почали рити ямку для вибухівки якраз там, де стрілка переводить рейки з однієї колії на іншу. Самсонов заштовхнув у ямку невеликий брикет і лише тоді вставив у нього запал, саме у те місце, де він стояв і раніше.

— Вот так… — пробурмотів він не дуже розбірливо, — они нас, а потом мы их…

— Ты о чём? — не розібрав бурмотіння Мосіков.

— А вот… Друг друга подрываем одной и той же взрывчаткой. То немчура нас, то мы немчуру…

— Ну-ну… Философ… Как думаешь, сколько времени эта штука гореть будет? — узяв бікфордів шнур.

— Да чёрт его знает… С минуту наверное, а может, и десять секунд. Я что тебе, сапер, что ли? Саперы, они все на бронепоезде тю-тю… Стой! А спички?

— Да есть… Есть спички. Вот, — і Мосіков витяг із кишені старий потертий коробок, відкрив його і пополотнів, — одна… Единственная… Ладно, будем обходиться од ной, всё равно выбора нет.

Усе приготувавши, вони причаїлися у невисокій траві поряд з колією і стали чекати. Не пройшло й півгодини, як почули шум ешелону, що наближався. Коли до паровоза залишилося метрів з двісті, Мосіков рвонув до колії. Сліпуче світло прожектора чітко висвітило його фігуру на тлі темної липневої ночі. На паровозі тривожно озвався гудок, пронизливо зарипіли гальма. Не було сумнівів — Мосікова помітили, і машиніст робив що міг, аби зупинити ешелон та запобігти аварії. Якби прожектор не засліпив очі, то Мосіков, може, й побачив би, як із кабіни вискочив солдат з автоматом, та почав поливати темряву кулями, навмання, аби зробити бодай щось… Мосіков упав: куля влучила йому в груди… Пачку сірників, що випала з його онімілої руки, в ту ж мить підхопив Самсонов. Паровоз вже навис над ним, коли він, більше за все на світі боячись, що згасне