Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

- Ти завжди будеш його, так? - він видихнув із гіркотою, впустивши пістолет на підлогу. - Ти завжди вибереш його...

Поліція увірвалася в кімнату, їхні кроки гриміли, як грім. Весь цей час я сиділа на підлозі, тримаючи Валині руки, не усвідомлюючи, що відбувається навколо. 

Її дихання було тихим, майже непомітним.

Я притискала Валю до себе, відчуваючи, як її життя вислизає у мене з рук. Це був кошмар, у який я не могла повірити, і водночас - він був реальністю. Моя дівчинка, моя кохана Валя, лежала на підлозі, її тіло ледве піднімалося від слабкого дихання, кров уже просочувалася крізь її одяг, і я знала, що часу майже не залишилося.

- Валя, мила, тримайся! Будь ласка, тримайся! - мій голос був зірваний, тремтів від жаху. Я відчувала, як сльози котяться по щоках, але не могла дозволити собі зламатися. Ні. Не зараз. Моя дівчинка потребувала того, щоб я була сильною.

Але щось усередині мене вже ламалося. 

- Мам... - пошепки покликала Валя. Її губи тремтіли, і голос був таким слабким, що я ледь розрізнила його. - Я... я не хочу вмирати...

- Ти не помреш, - прошепотіла я, цілуючи її лоб. - Ти чуєш? Ти будеш жити. Усе буде добре, моя дівчинко. Скоро приїде швидка. Все буде добре, я обіцяю.

Але в цей момент я сама не вірила у свої слова. Я відчувала, як кожен її слабкий рух віддається уколом у моє серце. Біль був настільки нестерпним, що я боялася, що просто перестану дихати.

Поліція вже відтягла Артема. Його руки були закуті в кайданки, але в його очах палала якась дика злість і образа. Наче це я зрадила його, наче все це - наша вина, а не його.

- Ти не розумієш, - вигукнув він, дивлячись на мене крізь поліцейських, - я зробив це заради нас, заради того, щоб у нас було життя! Ти просто не бачиш! Я зробив усе правильно! Я тебе побачив ще до того як ти прийшла в банк! Я жив навпроти…це я кинув в поштову скриньку рекламу банку. Це я! Я дбав про тебе! 

- Замовкни! Т искажений псих! Що ти накоїв?

Я відвернулася. Я не могла більше бачити його обличчя. Не могла слухати його голос. Все, що я хотіла, це врятувати Валю, забрати її звідси, подалі від цього болю, від цього пекла. Ігор, поранений, сидів біля стіни, притискаючи руку до боку. Його дихання було переривчастим, але він дивився на мене, його очі були сповнені болю - не тільки фізичного. Його погляд був важким, як залізо. 

Але незважаючи на це, він піднявся, через біль, через кров, яка текла по його руці. Він підійшов до мене, повільно, спотикаючись на кожному кроці. Став поруч і сів на підлогу поруч із Валею. Його рука торкнулася моєї, і я подивилася на нього.

- Вона житиме, Інно, - його голос був тихим, впевненим. - Я не дозволю їй піти. Ми з тобою цього не дозволимо.

Я подивилася на нього і вперше за довгий час відчула, що більше не одна в цьому кошмарі. Його обличчя було втомленим, змученим, але в ньому горіла іскра, яка колись утримувала нас разом. Іскра, яка все ще змушувала мене вірити, що, незважаючи на всі наші помилки, він був готовий боротися до кінця. 

- Ти сказав, що більше не будеш нас ламати, - прошепотіла я, дивлячись йому прямо в очі. - І ось, що сталося.

Він заплющив очі, ніби ці слова були для нього ножем у серце.

- Я ніколи не хотів цього, - вимовив він, його голос тремтів. - Ніколи. Усе, що я робив, я робив неправильно, але я... - він зробив глибокий вдих. - Я завжди любив вас обох та нашіх молодших. Я завжди хотів, щоб ви були в безпеці.

Швидка приїхала занадто повільно, або мені просто здавалося, що час завмер. Коли фельдшери увійшли в кімнату і почали обробляти Валю, я все ще сиділа, не відпускаючи її руку. Вона дихала, вона все ще була жива. Це було єдине, що мене утримувало від того, щоб просто впасти і не підніматися більше.

Ігор стояв поруч, його обличчя було білим від болю і втрати крові, але він не ворушився. Він не відходив від нас ні на крок. Навіть коли поліцейські підійшли, щоб опитати його, він тільки жестом вказав, що не збирається йти, поки Валя не опиниться в безпеці. Ми разом їхали в лікарню. Я тримала Валину руку, спостерігаючи, як її обличчя блідне дедалі більше. Ігор сидів навпроти мене у швидкій, його очі були заплющені, і на лобі виступив піт. Він був поранений, але його погляд був сповнений рішучості. І незважаючи на все те, що між нами сталося, у цей момент він був поруч зі мною - єдина людина, яка розуміла весь цей жах. Єдина, хто міг це витримати.

У лікарні нас розділили. Валю відвезли на операцію, Ігоря повели зашивати рану. Я залишилася одна в білому коридорі, де час знову завмер. Усі звуки стали глухими, ніби світ намагався втопити мене в цій тиші. І ось, я сиділа одна, знову одна, і тільки це очікування ставало моїм співрозмовником.Усі мої думки кружляли навколо одного - якби я тільки знала раніше. Якби я здогадалася, якби знайшла спосіб раніше викрити Артема. Усьому цьому можна було б запобігти. Але я не здогадалася, не знайшла. Тепер моя дочка на межі життя і смерті. А Ігор... Ігор був поранений знову через мене. Як це сталося? Як я дозволила цьому всьому звалитися на нас із такою силою?

Я заплющила очі й притиснула долоні до обличчя, відчуваючи, як у горлі стискається вузол. Я не могла навіть заплакати - не могла дозволити собі зламатися. Час тягнувся нестерпно повільно. Я сиділа на одному місці, майже не ворушачись, відчуваючи, як моє тіло затекло від напруги. Кожен стукіт у серці був як грім. Кожен подих нагадував, що десь за стіною моя дівчинка бореться за життя. Усе всередині мене молилося, сподіваючись, що вона витримає, що вона впорається, що цей кошмар закінчиться. І ось, нарешті, двері відчинилися. Я здригнулася, дивлячись, як лікар у білому халаті підійшов до мене. Його обличчя було серйозним, і я відчула, як у мене підкошуються ноги.

- Ви... мати Валі? - його голос був надто спокійним, ніби це був звичайний день у його житті.

- Так, - я ледве вичавила з себе слова, відчуваючи, як голова запаморочилася.