Читати книгу - "Замирення"

17. ДИРЕКТОРКА

Одного весняного дня, у Південному Окрузі, ти гуляєш, перетинаючи подвір’я, обдумуючи проблему, яка тебе турбує, і зненацька бачиш щось дивне біля застояного мочаруватого озерця. На краю чорного болота — постать, яка сидить навпочіпки, охопивши коліна невидимими тобі руками, заклопотана якоюсь таємничою справою. Твій перший імпульс — викликати охорону, але потім ти впізнаєш цю тендітну фігурку, пелех темної чуприни: це ж Вітбі, у своєму брунатному блайзері, у своїх широких по-флотському штанях, у своєму парадному взутті.

Ось він, Вітбі, бавиться у бруді. Щось миє? Чи щось душить? Рівень концентрації, що він демонструє навіть на цій відстані, вимагає ювелірної точності.

Інстинкт підказує тобі, що підходити треба обережно, тишком-нишком, зважаючи на те, що опале гілля під ногами може хруснути, сухе листя — зашурхотіти. Вітбі був достатньо наляканий у минулому, і ти хочеш, щоб про твою присутність він довідувався поступово. Хоча ти ще напівдорозі, а він уже озирається — досить довго, щоб тебе впізнати, і знову повертається до своєї справи, а ти вже швидшою ходою наближаєшся до нього.

Дерева з вигляду такі самі похмурі-гнітючі, як і досі були, схожі на похилених священиків із довгими моховими бородами, або, як каже, не так шанобливо, Ґрейс: «Неначе кодло підстаркуватих наркоманів зі стажем». Вода затьмарена тільки маленькими брижами, які робить Вітбі, і твоїм віддзеркаленням, коли ти наближаєшся й нахиляєшся, заглядаючи йому через плече, — віддзеркалення викривлене розширеними колами і хвилястим сірим світлом.

Вітбі миє маленьку брунатну мишку.

Він тримає цю мишу обережно, але впевнено, твердо, між великим і вказівним пальцями лівої руки; мишача голівка та передні лапки обмежені цим обрамленням плоті, а бліде пузце, задні лапки й хвіст витяглися в нього на долоні. Мишка здається загіпнотизованою чи ще з якоїсь причини занадто спокійною, а Вітбі, зачерпнувши води правицею як ківшиком, кропить мишу, потім витягує мізинець і розтирає краплини по хутру нижчої щелепи звірятка, по боках, потім по пухнастих щічках, потім змащує верхню частину голівки.

Вітбі задрапований у маленький білий рушничок, перекинутий через ліве плече; на рушнику золотими нитками вишита монограма «В». З дому привіз? Він ривком стягує рушника з плеча й одним ріжком обережно витирає мишці верхню частину голівки, доки її чорні оченята-пацьорочки задивляються в далечінь. Є тут якась трепетна ніжність, турбота, бо далі Вітбі витирає одну рожеву пазуристу лапку, а потім іншу, й переходить до задніх лапок і тонкого хвостика. Рука Вітбі така бліда й мала, що в уяві з’являється якась симетрія, ототожнення — абсурдне, проте певною мірою зворушливе припущення: чи не мають вони обоє спільних пращурів?

Спливло чотири місяці, відколи останній член минулої одинадцятої експедиції вмер від раку, й півтора після того, як ти наказала ексгумувати тіла тих учасників. Відколи ви з Вітбі повернулися з-за межі, минуло понад два роки. За останні сім-вісім місяців ти відчуваєш, як Вітбі відновлюється — рідше проситься, щоб його десь перевели, виявляє більше ентузіазму на нарадах керівників, відроджується його зацікавленість до «документу про комбіновані теорії», який сам він тепер називає «теруарними тезами»: цей документ закликає застосувати підхід «всеосяжної екосистеми», ґрунтуючись на передовій теорії виноробства. У виконанні своїх обов’язків він виявляє не більше ексцентричності, ніж зазвичай. Навіть Чіні — зневажливо і знехотя — це визнає, і тебе не обходить, що цей тип нині часто використовує Вітбі як таран проти тебе. Причини тебе не обходять, доки вони не привели Вітбі знову до сутності речей.

— Що ти тут поробляєш, Вітбі? — Порушення тиші — раптове і настирливе. Хоч би що ти промовила — усе звучатиме так, начебто дорослий звертається до дитини, але Вітбі сам примусив тебе так поводитися.

Вітбі перестає мити-сушити мишу, різко перекидає рушник через ліве плече, вдивляється у мишку, ніби десь на ній і досі ще може лишатися брудна пляма.

— Мишу, — каже він, наче це й так очевидно.

— Де ж ти її знайшов?

— Його. Це він, миш. На горищі. Я знайшов його на горищі. — Його тон може здатися докірливим, але й відверта непокора проривається.

— О… удома? — Принесення безпеки до небезпечного місця, до робочого місця, у фізичному втіленні. Ти намагаєшся притлумити у собі психолога, не аналізувати всіх і вся, але це важко.

— На горищі.

— Чому ти приніс його звідти?

— Щоб його вимити.

Ти не хочеш, аби це звучало як допит, але певна, що так воно і є. Чи добре це, чи погано для відновлення Вітбі? Не існує базової однозначної оцінки про мишу як власність чи миття миші, що може призвести до автоматичного визначення професійної придатності чи непридатності мийника миші.

— А ти не міг вимити його вдома?

Вітбі зизить кудись убік. Ти досі нахиляєшся. А він досі згорблений.

— Ця вода заражена.

— Заражена. — Цікавий вибір слів. — Але ж ти нею користуєшся, хіба ні?

— Так, користуюся… — Знесилено, трохи роздружившись, щоб ти менше потерпала, коли б він тієї миші не задушив. — Але я гадав, йому хочеться якийсь час побувати на вільному повітрі. День такий чудовий.

Перекладається: сам Вітбі потребує перепочинку. Приблизно як тобі треба перепочити, перелічуючи плитки надворі.

— А як його звати?

— У нього немає імені.

— Немає імені?

— Нема.

Щось у цьому турбує тебе більше, ніж миття миші, але цю гризоту ти не можеш висловити.

— Ну, він миш-красень.

Звучить по-дурному, як ти це вимовляєш, але ти здалася.

— Не говори зі мною як з ідіотом, — каже він. — Знаю: це видається дивним, але подумай про деякі речі, що ти сама робиш під час стресу.

Ти перетнула межу з цією людиною. Ти офірувала його душевний спокій, розум і свідомість на вівтар своєї ненажерної зачарованості культом, своєї допитливості та своїх амбіцій. Він не заслуговує на поблажливість, ще й таку зверхню.

— Пробач. — Ти незграбно опускаєшся поруч нього в опале листя та напівсухий бруд. Сказати правду, ти не хочеш повертатися у приміщення, та й Вітбі туди не хоче. — Єдине виправдання, яке у мене є, — це, що був довгий день. Уже.

— Та все гаразд, — каже Вітбі після павзи й знову починає мити мишу. А потім добровільно: — Він у мене вже тижнів п’ять. Коли я був малий, то мав пса і кота, але потім — жодної домашньої тварини.

Ти намагаєшся уявити, який вигляд має Вітбін будинок, але у тебе не виходить. Можеш уявити хіба що нескінченний білий простір