Читати книгу - "Замирення"

— Невже анітрішечки не кортить?

— А тобі подобається прогулянка склепами або цвинтарями?

Досі оцінюючи її слова, Жар-птаха не змогла сказати, що думає з цього приводу. Чи Ґрейс вирішила взяти участь, сподіваючись, що Жар-птаха — справді таємна зброя або щось інше у такому дусі? Те, що вона знала, вона знала достеменно, й полягало воно в такому: доки Ґрейс поруч, у Жар-птахи буде обмаль шансів поговорити з Керманичем віч-на-віч — будь-яких розмов вимагали всі троє. Це їй заважало, бо вона знала Ґрейс навіть менше, ніж Керманича.

— Я не хочу підійматися, — сказав Керманич. — Я не хочу. Я хочу, аби ми забралися геть з відкритої місцевості, й то якомога швидше. Дістатися туди, куди прямуємо, якомога швидше.

— Принаймні тут нікого немає, — сказала Ґрейс. — Принаймні здається, Нуль-зона чи не зменшила опозицію.

Так, це було б добре, хай і мовлено крижаним тоном, але погляд Керманича сказав Ґрейс, що він не зможе позбутися особливої сентиментальності, в якій тут не було потреби, певного механізму, що належав зовнішньому, позамежному світові.

— Гаразд, дозвольте мені поповнити колекцію, — сказала Ґрейс і жбурнула острівний щоденник біологині та її журнал у розчахнуті двері.

Керманич углядався в той морок так, ніби вона вчинила блюзнірство, яке він мав би виправити. Але Жар-птаха знала, що Ґрейс просто намагається їх звільнити.

«Ніколи не було такого краєвиду, який був би настільки живим без жодної душі, яка б долала його». Речення, яке запам’яталося Жар-птасі з тексту в коледжі, не полишало біологині після її переїзду до міста, поверталося до неї, коли вона стояла на порожній зупинці, безмовно стежачи за польотом цукрового летючого опосума з одного телефонного стовпа на інший. Текст мав на увазі міські пейзажі, але біологиня тлумачила цей опис як дотичне до природного довкілля, або принаймні до того, що можна було інтерпретувати як пустелю, хоча люди так докорінно змінили світ, що навіть Нуль-зона не була в змозі знищити ці знаки й символи. Кущі та дерева, що являли собою види-загарбники, були тільки одним боком медалі; інший бік — слабкий натяк, слід, прокладена людьми стежка, міняли топографію місцини. «Єдине рішення для порятунку довкілля — це нехтування ним, яке передбачає наше зникнення з лиця землі». Цей вирок біологині був вилучений з її дисертації, але так і ряхтів у неї в свідомості, а тепер — у свідомості Жар-птахи, де, навіть аналізований і залежачий, як і безліч інших спогадів, мав дивовижну силу. Була пам’ять тисячі очей, які вдивлялися у неї.

Коли вони рушили на суходіл, більші предмети зіщулювалися, відкриваючи те, що неможливо вигладити з пам’яті: темна лінія луня польового, який прокреслив політ понад водою; ніжні брижі на воді, де пропливла водяна мокасинка; химерно розкуйовджена довга трава — каскадом, наче із землі росте волосся.

Її тішило мовчання, але Ґрейс і Керманич раділи менше.

— Сумую за гарячим душем, — сказав Керманич. — Сумую за тим часом, коли не мав свербежу по всьому тілу.

— Скип’яти воду, — сказала Ґрейс, нібито забезпечуючи розв’язання обох проблем. Нібито нарікання Керманича були примхами, і йому слід думати про щось більше.

— Це не те ж саме.

— А я сумую за тим часом, коли стояла на даху Південного Округу й дивилася на ліс, — мовила Ґрейс.

— То ти таке поробляла? Як же ти туди вилазила?

— Швейцар дозволяв нам залазити. Директорці та мені. Ми там стояли та робили свої плани.

Вона зловила це в голосі Ґрейс, цей невидимий зв’язок, — Жар-птаха вловила це. А за чим сумує вона сама? У них обмаль часу, аби за чимось сумувати. Їхня розмова настільки її не стосувалася й була чужою, що Жар-птаха відвернулася, знову замислюючись над тим, що зробила б, якби зустріла Збирача. А що робити, як раптом вона сама виявиться сплячим датчиком, і то з причини, незрівнянно давнішої, аніж сам Південний Округ чи Нуль-зона? Чи вона підкорюється колишньому директору, чи цій директорці, коли та ще була дитиною і бавилася на отих чорних скелях біля маяка? І якому хазяїнові служив доглядач маяка? Було б краще, якби вона думала про кожну людину в цьому рівнянні окремо, але жодне в її роздумах не було аж таким простеньким.

Можливо, остаточна відповідь біологині була єдиною відповіддю, яка мала значення, а весь її лист був очікуванням на реакцію, задля якої людина й створена. Певна остаточна затримка, доки вона не перевтілилась у правильну відповідь? Можливо, на маяку зібралося стільки журналів, тому що певної миті всі усвідомлювали застарілість і даремність мови. Не тільки в Нуль-зоні, але й узагалі в правоті живої миті, миті дотику, поєднання, для яких слова — намарні спроби, такий неадекватний вираз і для кінцевого, і для нескінченного. Навіть коли Збирач виписав те своє жахливе послання.

Знову згадавши острів: там існувало одне останнє питання, яке не мало відповіді, і кожне з них розв’яже його по-своєму. Якщо вони тепер перетнули ландшафт, пересаджений з якоїсь незміримої далечини, то що ж тоді існує у межах координат реальної Нуль-зони тут, на Землі?

Ґрейс висунула цю ідею, явно поміркувавши над нею, певне, багато років, обдумуючи її та заглиблюючись у неї.

— Ми, — відповів Керманич, голос його звучав віддалено, погляд дивився відсутньо. — Ми. Ось де ми перебуваємо.

Хоча він не дурень, мусить знати, що Ґрейс має рацію.

— Якщо пройдеш у двері, то потрапиш до Нуль-зони, — сказала Ґрейс. — Якщо перейдеш межу, то потрапиш до іншого світу. До будь-якого.

Тон Ґрейс не допускав сумнівів, ніби її не обходить — вірять вони чи не вірять: у голосі чулася цілковита байдужість до питань, начебто Нуль-зона виснажила її до краплі. Прагматизм, який означав її знання: висновки, яких вона дійшла, нікого не потішать.

Але Жар-птаха знала, що бачила в коридорі, який веде до Нуль-зони, серед уламків і сміття, і все те відбилось у пам’яті, запало в око, як і ті трупи, й вона питала себе: чи це справжнє, чи не плід її уяви? Думала, що могло б пройти у двадцятифутові двері, які описав Керманич, — двері, тепер утрачені. Що ще може пройти крізь такі двері? І її думка: нічого, бо якби це було можливе, воно давно б сталося.

Мочарні ставки набули такої глибини, досконалої синяви у тремкому світлі, що віддзеркалення низьких кущиків і лісу навкруги здавалися такими самими реальними, як і їхні корені-двійники. Забруднені багном чоботи загрузали у твані та корінцях, а коріння рослин пахло майже мов хрумке сіно.

Керманич не раз притулявся до Жар-птахи, щоб утримати рівновагу, майже зіштовхуючи супутницю в