Читати книгу - "Замирення"

із білими сучасними меблями, а єдина кольорова пляма — комп’ютерний монітор у кутку. Що, певно, означає: Вітбіна господа — розкішна, декадентська, з усіма стилями та епохами, яку не кожен збагне, і все у цьому будинку ряхтить яскравими, насиченими барвами.

— Та рослина розквітла, — каже Вітбі, уриваючи твої роздуми.

Спочатку це речення, здається, не має сенсу. Але осягнувши сенс, ти випростуєшся.

Вітбі дивиться на тебе.

— Немає нагальності. Усе вже відбулося.

Ти долаєш у собі імпульс ухопити Вітбі за шкірки та погнати додому, аби він негайно показав тобі, що означає «немає нагальності».

— Поясни, — кажеш ти, дуже наголошуючи це слово, тримаючи його, неначе яйце, що ось-ось лусне. — Конкретно.

— Це сталося посеред ночі. Тої ночі, — мовить він. — Усі пішли. А я іноді засиджуюся допізна, і люблю бувати у сховищі зразків. — Він одвернувся, продовжуючи, ніби ти його спитала: — Мені там просто подобається. Мене це заспокоює.

— І?

— І от тої ночі я прийшов, просто вирішив перевірити, як там рослина, — сказав він надто недбало, начебто завжди перевіряв, як там рослина, — і вона мала квітку. Рослина розквітла. Але квітка дуже швидко зникла. Усе це відбулося дуже швидко.

Важливо підтримувати розмову, щоб Вітбі зберігав спокій і відповідав на твої питання.

— Як довго це було?

— Мабуть, годину. Якби я знав, що вона розкладатиметься, то покликав би когось.

— На що була схожа та квітка?

— Квітка як квітка, звичайна, сім чи вісім пелюсток. Напівпрозорі, просвітлювали, майже білі.

— Ти бодай раз сфоткав? Зняв на відео?

— Ні, — сказав він. — Я думав, воно так і залишиться на якийсь час. А нікому не сказав, бо все скінчилося.

Або, оскільки немає жодних доказів, значить, буде ще більше свідчень проти нього самого, проти його психіки, проти його дієздатності, проти його працездатності саме тепер, коли він уже потроху позбувається такої репутації.

— Що ж ти тоді робив?

Він знизує плечима, мишачий хвіст гойдається, коли Вітбі перекладає тваринку до правої долоні.

— Я призначив очищення. Тільки щоб бути певним. І пішов.

— Ти був у костюмі весь цей час, так?

— Аякже. Так. Звісно.

— Потім не було жодних дивних спостережень?

— Ні, жодних дивних спостережень. Я перевіряв.

— І більше мені нічого не треба знати? — Схоже: таки є певний зв’язок між розквітлою рослиною і Вітбі, який наступного дня вийшов сюди і став мити мишу.

— Нічого, окрім того, що ти вже дізналася.

І знову тінь непокори у його зведеному погляді, який каже тобі, що Вітбі думає про ту мандрівку до Нуль-зони, про ту подорож, якої нікому не може назвати, про те, що зробило його ненадійним в уявленні інших колег. Як оцінити ці галюцинації, що можуть бути реальністю? Як параною, котру можна виправдати? Одразу після повернення ти пам’ятаєш, як Вітбі задумливо і зажурено казав сам собі, ніби щось загубивши: «Спочатку вони нас не помітили. Але потім, потроху, стали позирати, придивлятися до нас… тому що ми просто не могли зупинитися».

Ти зводишся на ноги і, дивлячись на Вітбі, кажеш:

— Дай мені докладнішу інформацію про цю рослину — тільки для моїх очей. І тобі не можна тримати мишу в будівлі, Вітбі. Бо рано чи пізно тебе злапає охорона. Забери додому.

І Вітбі, й миша — обоє тепер дивляться на тебе; збагнути Вітбі важче, ніж мишу, якій просто хочеться втекти від Вітбі та дременути своєю дорогою.

— Я триматиму його на горищі, — каже Вітбі.

— Так і зроби.

Повертаючись усередину, ти відвідуєш сховище зразків, убравшись у костюм для очищення, щоб не забруднити це середовище, або щоб воно само не забруднило і не заразило тебе. Ти знаходиш ту рослину, на якій є фальшива позначка, нібито це знахідка з першої восьмої експедиції. Ти вивчаєш рослину, територію навколо неї, підлогу, шукаючи будь-яких слідів засохлої квітки. І не знаходиш жодного сліду, окрім залишку, який після тестування виявиться грудочкою соснової живиці з якогось попереднього зразка.

Ти дивишся на ці результати тесту в себе в офісі та зачудовано питаєш себе, чи ця рослина розквітла тільки в уяві Вітбі? І якщо так, то що це означає? Зачудовуєшся так тривалий час, а тоді зрештою робиш пам’ятку, бо ця думка може загубитися під тягарем протоколів зустрічей і телефонних дзвінків, а також мільйонів дрібниць. Якби ти спитала Вітбі, чи приносив він до сховища зразків мишу? Можливо. Але натомість ти поміщаєш безсмертну рослину під цілодобове спостереження, хоча і Чіні, й Ґрейс демонструють тобі, що це їх засмучує.

Вітбі просто треба компаньйона. Вітбі потрібен хтось, хто не засуджуватиме й не допитуватиме його, хтось чи щось, яке б залежало від нього. І доки Вітбі тримає це створіннячко вдома, на горищі, ти нікому не скажеш про це порушення, — тепер визнаючи: як Лоурі прив’язаний до тебе, так ти прив’язана до Вітбі.

Граючись у більярд із Ріелтором і ветераном під час виправи до «Зоряних стежок», за тиждень, ти слухаєш Ріелтора, яка змальовує пару загарбників, які вдерлися до будинку-взірця та відмовляються назвати свої імена, — і знову думаєш про Вітбі, який так і не дав імені миші. Схоже на те, що він просто дотримувався протоколу Південного Округу для експедицій.

— Вони гадали: доки я не знаю, як їх звати, то не зможу зателефонувати у поліцію. Визирали з-за штор, як привиди. Такі горопахи, ну ні в чому їм не таланило, аж шкода було виганяти. Але ж мені доведеться продавати цю нерухомість, я не з доброчинного фонду. Я жертвую благодійним організаціям, аякже, але ж це вони роблять притулки для безхатьків, хіба ні? А дозволю їм лишитися — у когось

іще може майнути така ідейка. Виявилося, поліція на них мала вже справу, тому я правильно вчинила.

Коли повертаєшся, на твоєму столі у Південному Окрузі вже очікують особові справи кандидатів у дванадцяту експедицію. А на самому вершечку — найперспективніший, на твою думку, документ: справа на асоціальну біологиню, чий чоловік пішов до останньої одинадцятої експедиції та й не повернувся.

18. ДОГЛЯДАЧ МАЯКА

Укріпив маяк. Працював над /нерозбірливо/. Полагодив речі. І жбурнуть їх до печі вогненної, будуть там ридання і скрегіт зубовний. Далі прокинувся від крику кроншнепа, а ще, на світанні, почув совине ухання, лисяче дзявкання. Лише трохи вгору пройшов од маяка і ненадовго зупинився, як із чагарників висунуло голову мале ведмежатко, озираючись, мов дитина. Знання про гнітючий плід і руку грішника возз’єднаються, бо немає гріха у тіні чи у світлі, які сім’я