Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

— Візьмімо його справді, братця!

— Чому ж і не взяти! — промовили інші.

— Надівай же одяг такий, як і ми.

Коваль кинувся натягати на себе зелений жупан, коли враз двері відчинилися, увійшов з позументами чоловік і сказав, що пора їхати.

Дивно знову здалося ковалеві, коли помчав він у величезній кареті, гойдаючись на ресорах, коли по обидва боки повз нього бігли назад чотириповерхові будинки, а брук з громом, здавалося, сам котився під ноги коням.

«Боже ти мій, яке світло! — думав собі коваль. — У нас вдень не буває так ясно».

Карети зупинилися перед палацом. Запорожці вийшли, увійшли у розкішні сіни й почали йти по сліпучо освітлених сходах.

— Що за сходи! — шепотів сам до себе коваль, — шкода ногами топтати. Які прикраси! от кажуть: брешуть казки! який чорт брешуть! Боже ти мій! що за поруччя! яка робота! Тут самого заліза карбованців на п’ятдесят пішло!

Уже піднявшись на сходи, запорожці пройшли першу залу. Несміливо йшов за ними коваль, боячись на кожному кроці посковзнутись на паркеті. Пройшли три зали, а коваль усе ще не переставав дивуватися. Увійшовши до четвертої, він мимоволі підійшов до картини, що висіла на стіні. Це була Пречиста Діва з дитятком на руках. «Що за картина! яке чудове малювання! — міркував він. — От, здається, говорить! здається, жива! а Дитя Святе! і рученята згорнуло! і усміхається, бідненьке! а фарби! Боже ти мій, які фарби! тут вохри, я думаю, і на копійку не пішло, а все мідянка та бакан[96]. А голуба так і горить! лепська робота! мабуть, ґрунт наведено було блейвасом[97]. Проте, хоч яке предивне тут малювання, ця мідна ручка, — провадив далі він, підходячи до дверей і мацаючи замок, — ще більшого гідна подиву. Ех, як чисто вироблено! Це все, я думаю, німецькі ковалі за найдорожчі ціни робили…» Може б, довго ще міркував коваль, якби лакей з галунами не штовхнув його під руку та не нагадав, щоб не відставав від інших. Запорожці пройшли ще дві зали й зупинились. Тут велено було їм дожидати. В залі товпилося кілька генералів у гаптованих золотом мундирах. Запорожці вклонилися на всі боки й стали купою. Через хвилину ввійшов, у супроводі цілого почту, величний на зріст, огрядний чоловік у гетьманському мундирі[98], в жовтих чобітках. Волосся на ньому було розкуйовджене, одне око трохи підсліпувате, на обличчі позначалась якась погордлива величність, у всіх рухах видно було звичку владарювати. Всі генерали, що досі походжали досить бундючно в золотих мундирах, заметушились і з низькими поклонами, здавалося, ловили кожне його слово й навіть щонайменший рух, щоб ту ж мить полетіти виконувати його. Але гетьман не звернув навіть і уваги, ледве кивнув головою та й підійшов до запорожців.

Запорожці вклонилися всі в ноги.

— Чи всі ви тут? — запитав він протяжно, вимовляючи слова трохи в ніс.

— Та всі, батьку! — відповіли запорожці, кланяючись знову. — Не забудете говорити так, як я вас учив?

— Ні, батьку, не забудемо.

— Це цар? — спитав коваль в одного з запорожців.

— Куди тобі цар! це сам Потьомкін, — відповів той.

У другій кімнаті почулись голоси, і коваль не знав, куди подіти свої очі, коли увійшло безліч дам в атласних вбраннях з довгими хвостами і придворних у гаптованих золотом каптанах та з жмутками позаду. Він тільки бачив самий блиск і більше нічого. Запорожці раптом усі попадали на землю й закричали в один голос:

— Помилуй, мамо! помилуй!

Коваль, не бачачи нічого, простягся й собі, з усією щирістю, на підлозі.

— Встаньте! — пролунав над ними владний і разом приємний голос. Деякі з придворних заметушились і штовхали запорожців.

— Не встанемо, мамо! не встанемо! помремо, а не встанемо! — кричали запорожці.

Потьомкін кусав собі губи, нарешті, підійшов сам і владно шепнув одному з запорожців. Запорожці підвелись.

Тоді насмілився й коваль підвести голову і побачив перед себе невелику на зріст жінку, трохи навіть огрядну, напудрену, з голубими очима і воднораз з тим велично усміхненим виразом, який так умів підкоряти собі все і міг тільки належати жінці, що царює.

— Ясновельможний обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я ще досі не бачила, — сказала дама з голубими очима, розглядаючи з цікавістю запорожців. — Чи добре вас тут приймають? — провадила вона далі, підходячи ближче.

— Та спасибі, мамо! Харч дають добрий (хоч барани тутешні зовсім не те, що в нас на Запорожжі), чому ж не жити як-небудь?..

Потьомкін скривився, бачивши, що запорожці кажуть зовсім не те, чого він їх учив…

Один із запорожців, прибравши поважної пози, виступив наперед:

— Змилуйся, мамо! навіщо губиш вірний народ? чим прогнівили? Хіба держали ми руку поганого татарина; хіба згоджувалися в чому-небудь з турчином; хіба зрадили тебе ділом або помислом? За що ж неласка? перше чули ми, що велиш скрізь будувати фортеці проти нас; потім чули, що хочеш повернути на карабінерів[99]; тепер чуємо про нові напасті. Чим завинило Запорозьке військо? чи не тим, що провело твою армію через Перекоп[100] та допомогло твоїм генералам порубати кримців?..

Потьомкін мовчав і недбало чистив маленькою щіточкою свої діаманти, якими були унизані його руки.

— Чого ж хочете ви? — співчутливо спитала Катерина.

Запорожці значущо поглянули один на одного.

«Тепер час! цариця питає, чого хочете!» — сказав сам до себе коваль, та й упав раптом на землю.

— Ваша царська величність, не веліть карати, а веліть милувати! З