Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

Цариця засміялася. Придворні засміялися теж. Потьомкін і хмурився і усміхався разом. Запорожці почали штовхати під руку коваля, думаючи, чи не з’їхав він часом з глузду.

— Встань! — сказала ласкаво цариця, — якщо так тобі хочеться мати такі черевики, то це неважко зробити. Принесіть йому цю ж мить черевики найдорожчі, з золотом! Далебі, мені дуже до вподоби ця простодушність! Ось вам, — провадила цариця, звертаючи погляд до повновидого, але трохи блідого чоловіка[101], що стояв осторонь, одягнений у простенький каптан з великими перламутровими ґудзиками, який показував, що він не належав до придворних, — річ, гідна дотепного пера вашого!

— Ви, ваша імператорська величність, занадто ласкаві. Тут потрібен принаймні Лафонтен[102], — відповів, уклонившись, чоловік із перламутровими ґудзиками.

— Щиро скажу вам: я й досі без пам’яті від вашого Бригадира[103]. Ви напрочуд гарно читаєте! Однак, — казала далі цариця, звертаючись знову до запорожців, — я чула, що на Січі у вас ніколи не женяться[104].

— Як же, мамо! адже чоловікові, сама знаєш, без жінки не можна жити, — відказав той самий запорожець, що розмовляв з ковалем, і коваль здивувався, почувши, що цей запорожець, знаючи так добре грамотну мову, говорить з царицею, начебто навмисно, найгрубішою говіркою, яку звуть мужицькою. «Хитрий народ! — подумав він собі, — мабуть, недарма він це робить».

— Ми не ченці, — провадив далі запорожець, — а люди грішні. Ласі, як і всі чесні християни, до скоромного. Є в нас чимало таких, що мають жінок, тільки не живуть з ними на Січі. Є в нас чимало таких, що мають жінок у Польщі; є такі, що мають жінок на Україні; є такі, що мають жінок і в Туреччині.

В цей час ковалеві принесли черевики.

— Боже ж ти мій, що за прикраса! — скрикнув він радісно, ухопивши черевики. — Ваша царська величність! Що ж, коли черевики такі на ногах, і в них, можна гадати, ваше благородіє, ходите і на лід ковзатися, які ж повинні бути самі ніжки? думаю, що принаймні з чистого сахару.

Цариця, що й справді мала найстрункіші та прегарні ніжки, не могла не усміхнутися, чуючи такий комплімент з уст простодушного коваля, якого в його запорозькому убранні можна було вважати за справжнього красеня, незважаючи на смагляве обличчя.

Зрадівши з такої прихильної уваги, коваль уже хотів був розпитати гарненько царицю про все: чи правда, що царі їдять самий тільки мед та сало, і про подібні речі; але, відчувши, що запорожці штовхають його під боки, вирішив замовкнути; і коли цариця, звернувшись до старих, почала розпитувати, як у них живуть на Січі, які звичаї водяться, то він, відійшовши назад, нагнувся до кишені, сказав тихо: «Винось мене звідси хутчій!» — та й опинився раптом за шлагбаумом.

— Утопився! їй-богу, утопивсь! от щоб я не зійшла з цього місця, коли не втопивсь! — лепетала товста ткачиха, стоячи в гурті диканьських баб посеред вулиці.

— Що ж, хіба я брехуха яка? хіба я в кого-небудь корову вкрала? чи кому хіба наврочила, що мені не ймуть віри? — кричала баба в козацькій свитці, з фіолетовим носом, розмахуючи руками. — От щоб мені води не захотілось пити, коли стара Переперчиха не бачила на власні очі, як повісився коваль!

— Коваль повісився! от тобі й на! — сказав голова, який, виходячи від Чуба, спинився й протиснувся ближче до тих, що розмовляли.

— Скажи краще, щоб тобі горілки не захотілося пити, стара п’янюго! — відповіла ткачиха, — треба бути такій божевільній, як ти, щоб повіситися! він утопився! утопився в ополонці! Це я так само знаю, як те, що ти була оце в шинкарки!

— Соромітнице! бач, чим стала дорікати! — гнівно відказала баба з фіолетовим носом. — Мовчала б, негіднице! Хіба я не знаю, що до тебе дяк ходить щовечора.

Ткачиха спалахнула.

— Що дяк? до кого дяк? що ти брешеш?

— Дяк? — проспівала, пробиваючись до тих, що сперечалися, дячиха у заячому кожусі, критому синьою китайкою. — Я дам знати дяка! хто це каже дяк?

— Та ось до кого ходить дяк! — сказала баба з фіолетовим носом, показуючи на ткачиху.

— То це ти, суко, — закричала дячиха, підступаючи до ткачихи, — то це ти, відьмо, напускаєш на нього туману та напуваєш нечистим зіллям, щоб ходив до тебе!

— Відчепись від мене, сатано! — говорила, задкуючи, ткачиха.

— Ач, проклята відьма, бодай ти не діждала діток своїх бачити, негіднице! пху!.. — тут дячиха плюнула просто межи очі ткачисі.

Ткачиха хотіла й собі зробити те саме, та замість того плюнула в неголену бороду голові, який, щоб краще все почути, протовпився до тих, що сперечалися.

— А, погана бабо! — закричав голова, утираючись полою та замахуючись батогом. Цей рух примусив усіх розійтися, лаючись, в різні кінці. — Така мерзота! — повторював він, усе ще обтираючись. — То коваль утопився! Боже ти мій! а який знаменитий маляр був! які ножі міцні, серпи, плуги умів виковувати! яка сила була! Еге ж! — провадив він далі, замислившись. — Таких людей мало в нас на селі. То ж бо я, ще сидячи в проклятому мішку, примічав, що бідолаха був у дуже недоброму настрої. От тобі й коваль! був, а тепер і нема! а я збирався був підкувати свою рябу кобилу!.. — і, сповнений таких християнських думок, голова тихо поплентався в свою