Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

— Навіщо це я запитав здуру, чим він мастить чоботи! — промовив Чуб, поглядаючи на двері, куди вийшов голова. — Ну, і Солоха! Такого чоловіка засадити в мішок!.. бач, чортова баба! а я дурень… та де ж той проклятий мішок?

— Я кинула його в куток, там більше нічого нема, — сказала Оксана.

— Знаю я ці штуки, нічого нема! дайте його сюди: там ще один сидить! струсніть його гарненько… що, нема? бач, проклята баба! а подивитись на неї: як свята, наче й скоромного ніколи не брала в рот.

Але покиньмо Чуба виливати на дозвіллі свою досаду і вернімось до коваля, бо вже надворі, певно, година дев’ята.

Спочатку страшно здалося Вакулі, коли піднявся він від землі на таку висоту, що нічого вже не міг бачити внизу, та пролетів, як муха, під самим місяцем так, що якби не нахилився трохи, то зачепив би його шапкою. Однак трохи згодом він підбадьорився і вже став навіть кепкувати з чорта. Його забавляло надзвичайно, як чорт чхав і кашляв, коли він скидав з шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисно підіймав він руку почухати голову, а чорт, думаючи, що його збираються хрестити, летів ще швидше. Все було ясне у височині. Повітря в легкому сріблястому тумані було прозоре. Все було видно; і навіть можна було помітити, як вихором промчав повз них, сидячи в горшку, чаклун; як зорі, зібравшися купкою, гралися в піжмурки; як клубочився осторонь хмарою цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, скинув шапку, побачивши коваля, що мчав верхи; як летіла, вертаючись назад, мітла, на якій, видно, тільки що з’їздила, куди треба, відьма… багато ще погані зустрічали вони. Усе, бачивши коваля, на хвилину спинялося подивитись на нього, і потім знову мчало далі своєю дорогою; коваль усе летів, і враз засяяв перед ним Петербург, увесь в огні. (Тоді була з якогось приводу ілюмінація.) Чорт, перелетівши через шлагбаум, перекинувся конем, і коваль побачив себе на баскому бігуні посеред вулиці. Боже мій! стукіт, грім, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; стукіт кінських копит, звук коліс відбивалися громом і лунали з чотирьох боків; будинки росли і ніби підіймалися з землі на кожному кроці; мости дрижали; карети літали; візники, форейтори кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль; пішоходи тулились і тиснулись попід домами, що обнизані були плошками, і величезні тіні їх миготіли по стінах, сягаючи головою до димарів та дахів. Здивовано оглядався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі доми вп’ялися в нього своїми незчисленними вогняними очима і дивились. Панів, у критих сукном шубах, він бачив так багато, що не знав, перед ким шапку скидати. «Боже ти мій, скільки тут панства! — подумав коваль. — Я гадаю, що кожен, хто тільки пройде вулицею в шубі, то й засідатель, то й засідатель! а ті, що катаються в таких чудових бричках із віконцями, ті, як не городничі, то вже, певно, комісари, а може ще й більше». Його слова перервані були запитанням чорта: «Чи просто їхати до цариці?» — «Ні, страшно, — подумав коваль. — Тут десь, не знаю, стоять запорожці, що проїздили восени через Диканьку. Вони їхали з Січі з паперами до цариці; все б таки порадитися з ними».

— Гей, сатано, залазь-но до мене в кишеню та веди до запорожців!

Чорт в одну хвилину схуд і зробився таким маленьким, що легко вліз йому в кишеню. А Вакула не встиг оглянутись, як опинився перед великим будинком, зійшов, сам не знаючи як, на сходи, відчинив двері й подався трохи назад від блиску, побачивши пишно оздоблену кімнату, але трохи підбадьорився, впізнавши тих самих запорожців, що проїздили через Диканьку; вони сиділи на шовкових диванах, підібгавши під себе намащені дьогтем чоботи, і курили щонайміцніший тютюн, який називали звичайно корінцями.

— Здорові були, панове! помагай вам Боже! ось де побачились! — сказав коваль, підійшовши близько та вклоняючись до землі.

— Що то там за чоловік? — запитав той, що сидів перед самим ковалем, у другого, що сидів далі.

— А ви не впізнали? — сказав коваль. — Це я, Вакула, коваль! Коли проїздили восени через Диканьку, то прогостювали, дай вам Боже всякого здоров’я та довголіття, без малого два дні. І нову шину тоді натяг на переднє колесо у вашій кибитці!

— А! — сказав той-таки запорожець, — це той коваль, що малює знаменито. Здоров, земляче! Чого тебе Бог приніс?

— А так, захотілося подивитись, кажуть…

— Що ж, земляче, — сказав запорожець, набундючившись і бажаючи показати, що він може говорити і по-російському, — што, балшой город?

Коваль і собі не хотів осоромитись та виявити себе новаком, до того ж, як уже мали нагоду бачити вище, він знався і сам на письменній мові.

— Губернія знатная! — відповів він байдуже. — Що й казати, доми балшущиє, картини висять скрозь важниї. Многії доми списані буквами з сухозлотки[95] до чрезвичайності. Нічого казати, чудесна пропорція!

Запорожці, почувши коваля, що так вільно говорив, зробили висновок дуже для нього вигідний.

— Потім побалакаємо з тобою, земляче, більше; а тепер ми їдем зараз до цариці.

— До цариці? а будьте ласкаві, панове, візьміть і мене з собою!

— Тебе? — промовив запорожець з таким виглядом, з яким говорить дядько до чотирилітнього свого вихованця, що просить посадовити його на справжнього, на великого коня. — Що ти будеш там робити? Ні, не можна. — При цьому обличчя його набрало поважного виразу. — Ми, брат, будемо з царицею розмовляти про своє.

— Візьміть! — домагався коваль. — Проси! — шепнув він тихенько чортові, вдаривши кулаком по кишені.

Не встиг він цього сказати,