Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Гаррієт нетямилася з люті. Вона відчинила комору й побачила занадто чисті полиці, обставлені тьмяними слоїками з борошном і цукром, сушеним горохом і кукурудзяною мукою, макаронами й рисом. Мама Гаррієт увечері рідко їла більше ніж кілька ложок страви, а часто задовольнялася просто мисочкою морозива й жменею крекерів. Іноді Еллісон готувала яєчню-бовтанку, але Гаррієт трохи обридло постійно їсти яйця.

Її обвіювало павутиною млості. Гаррієт відламала паличку спагеті й стала смоктати. Борошняний смак був знайомий — наче тісто — і викликав несподіваний каскад образів із дитсадка… зелені кахлі підлоги, дерев’яні блоки, пофарбовані під цеглу, високо розміщені вікна, з яких неможливо було визирнути…

Занурившись у думки й продовжуючи жувати скалку сухого спагеті — брови насупилися, і вона стала схожа на Еді й Суддю Кліва, — Гаррієт підсунула до холодильника стілець, обережно маневруючи, щоб не спричинити газетний зсув. Вона понуро залізла й стала на ньому, а тоді взялася перебирати хрумкі коробки в морозилці. Проте й там нічого хорошого відшукати не вдалося: лише пачку огидного морозива зі смаком перцевої м’яти, яке обожнювала мама (дуже часто, особливо влітку, вона днями не їла нічого іншого), поховану під лавиною загорнутих у фольгу грудок. Для Іди Ру, яка робила всі закупи, поняття напівфабрикатів було чужим і несусвітнім. Телевечері вона вважала шкідливими (хоча вряди-годи купувала, якщо вони були на акції); а перекусів між основними прийомами їжі цуралася, бо вважала примхами, почерпнутими з телебачення («Перекусити? Нашо тобі шось перекусувать, якшо маєш обід?»).

— Нажалійся на неї, — шепнув Гелі, коли Гаррієт понуро повернулася до нього на задню веранду. — Вона ж має робити те, що скаже твоя мама.

— Та я знаю. — Коли Гелі нажалівся, що Роберта набила його щіткою для волосся, його мама її звільнила; Рубі вона звільнила за те, що та не дозволяла йому дивитися «Заворожених»58.

— Ну ж бо. Давай. — Гелі штурхнув її ступню носком кросівки.

— Потім. — Та це вона сказала, тільки щоб зберегти обличчя. Гаррієт з Еллісон ніколи на Іду не скаржилися, а навпаки, не раз і не двічі Гаррієт — навіть коли злилася на Іду через якусь несправедливість — брехала й брала провину на себе, щоб в Іди не було проблем. Річ у тім, що в будинку Гаррієт усе працювало не так, як у Гелі. Гелі — як перед ним Пембертон — гонорився тим, яка він складна дитина: мовляв, їхня мама нездатна втримати економку в будинку довше ніж рік-два; вони з Пемом пережили понад десяток. Яка Гелі різниця, чи то Роберта, чи Рамона, чи Ширлі, чи Рубі, чи сама Ессі Лі дивиться телевізор, коли він повертається зі школи додому? Проте Іда міцно стояла в осерді всесвіту Гаррієт: люба, буркотлива, незамінна, з великими доб­рими долонями й глибокими вологими очима, що одразу привертали увагу, а ще усмішкою, мабуть, першою усмішкою, яку Гаррієт побачила на цьому світі. Гаррієт несила було дивитися, як недбало іноді мама ставиться до Іди, наче та лише звіддаля проживає життя окремо від них, а не фундаментально з ними пов’язана. Мама іноді влаштовувала істерики, крокувала по кухні, плакала й говорила деякі несерйозні речі (про які, однак, зав­жди шкодувала опісля), і ймовірність, що Іду звільнять (або що вона, радше, розсердиться й кине роботу, бо сама Іда постійно ремствувала на те, як мало мама Гаррієт їй платить), вселяла такий страх, що дівчинка боялася про таке навіть думати.

Поміж слизьких фольгових грудок Гаррієт запримітила паличку виноградного фруктового льоду. Вона насилу видобула його, заздрісно уявляючи собі окремий морозильник у Гелі вдома, заповнений ірисом на паличці, замороженими піцами, курячими пирогами й усіма можливими й неможливими телевечерями…

З фруктовим льодом у руках вона вийшла на веранду — не завдаючи собі труду повернути стілець на місце — і прилягла на гойдалці, щоб почитати «Книгу джунглів». З дня повільно вицвітала барва. Соковита зелень саду зів’яла до блідо-лілового кольору, а поки тьмяніла до фіолетово-чорного, у зарослій темній точці біля паркану місіс Фонтейн засюрчали цвіркуни й непевно замиготіли кілька світляків.

Паличка від льоду впала Гаррієт поміж пальців на долівку, та вона цього навіть не помітила. Вона вже не рухалася понад пів години, якщо не більше. Основою черепа вперлася в дерев’яне бильце гойдалки, тому шия вигиналася під пекельно незручним кутом, та попри це Гаррієт не рухалася, хіба підсувала книжку дедалі ближче собі до носа.

Невдовзі стало занадто темно, щоб читати. Гаррієт защипало скальп, а за очними яблуками запульсував тиск, проте з місця вона не зрушила, хоча шия нила і боліла. Деякі уривки з «Книги джунглів» вона знала мало не напам’ять: уроки Мауглі з Багірою й Балу, спільна з Каа атака на Бандар-логів. Дальші, менш пригодницькі моменти, де Мауглі приїлося життя в джунглях, вона часто взагалі не читала. Її не цікавили дитячі книжки, де діти виростали, бо «виростання» передбачало (що в житті, що в книжках) стрімкий і непоясненний занепад персонажа: неждано-негадано герої й героїні покидали свої авантюри на користь якогось занудного кохання, одружувалися й заводили сім’ї, та й загалом починали поводитися, наче якісь корови.

Надворі хтось смажив стейки на ґратках. Пахло гарно. Шия в Гаррієт пекла немилосердно, проте, хоч і доводилося мружитися, щоб у дедалі густішій темряві розібрати текст, їй з якогось дива не хотілося підводитися й умикати світло. Увага відірвалася від слів і безцільно понеслася — бездумно, тернувши верхівку живоплоту навпроти, ніби по якійсь кусючій чорній вовні, — доки її не схопили за горло й присилували назад до оповіді.

Глибоко в джунглях дрімало зруйноване місто: обрушені святині, удушені лозою цистерни й тераси, ветхі палати, заповнені золотом і самоцвітами, до яких нікому, включно з Мауглі, не було діла. Посеред руїн мешкали змії, яких пітон Каа досить зневажливо називав «Отруйним племенем». І що далі вона читала, то глибше джунглі Мауглі потайки перетікали у вологу напівтропічну темряву її заднього подвір’я, заражаючи його диким, тінис­тим відчуттям небезпеки: кумкали жаби, у затягнутих повзучими пагонами деревах кричали птахи. Мауглі був хлопчиком, проте водночас і вовком. А сама вона була собою — Гаррієт, але частково й чимсь іншим.

Над нею ширяли чорні крила. Порожні простори. Думки Гаррієт тонули й губилися в тиші. Зненацька вона втратила розуміння, скільки пролежала на гойдалці. Чому вона не в себе в ліжку? Чи