Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Вона сахнулася, та так рвучко, що гойдалка накренилася, — щось заляскало їй перед обличчям, щось масне заборсалося, не даючи вдихнути…

Гаррієт нестямно замахала й забила руками в повітрі, вовтузячись у просторі й зі скрипом розхитуючи гойдалку, без ро­зуміння, де верх, а де низ, доки підсвідомо не збагнула, що гуп, який вона щойно почула, то звук, із яким додолу впала бібліотечна книжка.

Вона припинила шарпатися й непорушно вляглася. Різке розхитування гойдалки знову сповільнилося й утихомирилося, а балки стелі веранди метлялися дедалі повільніше, доки зреш­тою не спинилися. Так вона й лежала на місці, в осклілій непорушності. Якби Гаррієт не надійшла, птах усе одно загинув би, але це ніяк не міняло, що вбила його саме вона.

Бібліотечна книга лежала розгорнута горілиць на долівці. Гаррієт перекотилася на живіт, щоб узяти її. Із-за рогу на Джордж-стріт повернуло авто; і коли світло фар ковзнуло по ґанку, то освітило ілюстрацію з Білою Коброю, що блимнула, наче несподіваний дорожній знак серед ночі, з написом унизу:

Вони прийшли сюди багато років тому,

щоб забрати скарби.

Я поговорила з ними в темряві,

і вони й по цей день лежать тут59.

Гаррієт перевернулася назад і кілька хвилин так і пролежала, дуже тихо; вона зі скрипом підвелася й витягнула руки над головою. Тоді покульгала всередину, через надто світлу їдальню, де за столом сиділа самотня Еллісон і їла з білої миски холодну товчену картоплю.

«Не руш, мале, я смерть, не йди»60. Це сказала якась інша кобра в якомусь іншому творі Кіплінга. Кобри в його оповідях безсердечні, але говорять красиво, наче жорстокі царі зі Старого Завіту.

Гаррієт перетнула їдальню в бік кухні, до телефона на стіні, і набрала домашній номер Гелі. Чотири гудки. П’ять. Далі хтось підняв слухавку. Белькіт шуму на задньому плані.

— Ні, тобі гарніше без, — сказала комусь мама Гелі, а тоді, у слухавку: — Алло?

— Це Гаррієт. Можете, будь ласка, дати Гелі?

— Гаррієт! Ну звісно ж, горошинко… — Слухавка стукнула. Гаррієт не встигла призвичаїтися до світла й примружилася на стілець їдальні, що стояв біля холодильника. Милі прізвиська й ніжність матері Гелі завжди запопадали її зненацька: люди рідко називали Гаррієт «горошинкою».

Сум’яття: шаркнув стілець, вкрадливо засміявся Пембертон. Понад усім цим пронизливо здійнявся роздратований стогін Гелі.

Грюкнули двері.

— Алло! — Голос був хрипкий, але збуджений. — Гаррієт?

Вона затиснула слухавку між вухом і плечем, тоді обернулася обличчям до стіни.

— Гелі, як думаєш, ми б могли спіймати отруйну змію?

Запала ошелешена тиша, у якій Гаррієт із приємністю зрозуміла, що Гелі цілком правильно збагнув, до чого вона веде.

— Мідноголові? Мокасинові? Які отруйніші?

Минуло кілька годин, вони сиділи в темряві на задніх сходах будинку Гаррієт. Гелі мало не знавіснів, доки збудження з нагоди дня народження не притихло, щоб мати змогу вислизнути з дому й зустрітися з нею. Мама, яка в його втраті апетиту відчула щось недобре, дійшла передчасного принизливого висновку: мовляв, у нього закреп, і все не давала спокою, діймаючи запитаннями про туалетні інтимнощі й пропонуючи проносне. Коли вона зрештою неохоче цьомкнула його на добраніч і пішла разом із батьком нагору, він закам’яніло пролежав під покривалами без сну ще з добрих пів години, накручений, наче глитнув цілий галон «кока-коли», наче щойно побачив новий фільм про Джеймса Бонда, наче стояв вечір Різдва.

Поки крався крізь будинок — навшпиньки долав коридор, потрохи, по сантиметру прочиняв скрипучі двері, — то накрутився ще більше. Після вуркітливої, кондиціонованої прохолоди спальні нічне повітря зустрічало важким і страшенно гарячим пресом; волосся прилипло до потилиці, а дихати нормально ніяк не вдавалося. Гаррієт, підперши підборіддя колінами, сиділа на сходинці нижче і їла холодне куряче стегенце, яке він їй приніс із дому.

— А яка різниця між мідноголовими й мокасиновими? — запитала вона. Місячне сяйво злегка виблискувало в неї на масних від курячого жиру губах.

— Бляха, а я взагалі думав, що то все одна й та сама змія, — сказав Гелі. Він ніби впав у шал.

— Мідноголові інакші. То водяні гадюки і мокасинові — одне і те саме.

— Водяна гадюка нападає просто, якщо їй того хочеться, — збуджено заявив Гелі, слово в слово повторюючи те, що йому кілька годин тому розповідав Пембертон, коли Гелі його розпитував. Хлопчик до смерті боявся змій, до такої міри, що не любив навіть на їхні фотографії в енциклопедіях дивитися. — Вони дуже агресивні.

— Вони весь час у воді?

— Мідноголові завдовжки понад пів метра, дуже тонкі й дуже червоні, — продовжив Гелі, знову повторюючи слова Пембертона, позаяк не знав відповіді на її запитання. — Їм вода не подобається.

— Таку зловити буде легше?

— О, ще б пак, — відповів Гелі, хоч він уявлення не мав. Зав­жди, коли Гелі траплялася змія, він знав — безпомильно, не­залежно від розміру й кольору, суто з гостроти чи округлості її голівки — отруйна вона чи ні, але на цьому його знання обмежува­лися. Усе своє життя він називав усіх отруйних змій «гадюками», і будь-яка отруйна змія на землі в його голові була просто водяною гадюкою, що наразі виповзла з води.