Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

Різдва Христового, а з закінченням попереднього Нічийного Сторіччя це набуло масового характеру. Вони… втомились, якщо можна так висловитись. Втомились від своєї людськості, від свого земного існування. Кожен із них носив у собі частку Вселенського Духу, Безмежний Всесвіт був їх рідною домівкою, але впродовж багатьох тисячоліть вони були змушені скніти в людській подобі. Тюремники Хаосу самі стали в’язнями людського тіла, і чимдалі нестерпнішим робилося їм це ув’язнення. Вселенський Дух не зливався воєдино з їхньою плоттю, він був її бранцем. Нам, людям, чиї душа та тіло — єдине ціле, неможливо уявити, щo почували Великі, відірвані від Вищого Розуму, який породив їх. За словами Рівала, останнім часом Метр часто згадував про поклик зірок. Зорі символізували для Великих Безмежний Всесвіт, Царство Порядку, частиною якого вони були… Зрештою, вони не витримували і поверталися в лоно Вселенського Духу. Метр опирався покликові довше за всіх, інквізитори сподівалися, що він залишиться хоча б до завершення теперішніх Нічиїх Літ. Здавалося б — що для Великого кілька десятиріч порівнянно з вічністю?… Та все ж Метр не зміг. Не витримав. Пішов.

— Тоді, за лоґікою речей, Вищий Розум мав надіслати на Грані нових Великих, — зауважила Інна. — Чи він більше не зацікавлений у збереженні Світового Кристалу?

— Він-то, напевно, зацікавлений, — похмуро відповів герцоґ. — Проте нових Великих надіслати не може. Власне, він їх ніколи й не надсилав.

— Як це? — здивувалися ми.

— Згідно з ґностичною теорією, частка Вселенського Духу, що породила Великих, була надана земному світові в процесі його створення. А всі подальші спроби Вищого Розуму поповнити… гм, земні запаси Духу зазнали фіаско.

— Отже, — скептично промовила Інна, — всі Великі — ровесники нашого світу?

— Так стверджують деякі ортодокси. Однак більшість дотримується думки, що впродовж багатьох мільйонів років одні Великі змінювали інших, аж поки не вичерпалася відпущена для цього частка Вселенського Духу. Тепер Великим нема звідки з’являтися.

Я хмикнув:

— Якщо це справді так, то Великі, мабуть, могли передавати свою частку Духу іншим людям, роблячи їх своїми наступниками… Чи не могли? Що про це каже ґностична доктрина?

— Вочевидь, могли, — відповів герцоґ. — Та не передавали. Хоча в літописах зустрічається згадка про один випадок передавання Духу, що буцімто трапився понад три тисячі років тому. Але цей випадок, якщо він справді був, — виняток із загального правила. Великі стомлювалися від життя, це так, — але стомлювалися від земного життя. Вони прагнули жити в Безмежному Всесвіті, вони прагнули возз’єднатися зі своїм Отцем, Вищим Розумом; а передача Духу означала для них втрату власної особистості — смерть, як індивіда. Не тому вони тисячоліттями скніли на Гранях, щоб потім піти в небуття… Втім, Рівал казав, що років десять тому Метр начебто вирішив передати свою частку Духу Ференцові Карою, теперішньому регентові, та, видно, останньої миті не зміг подолати поклику зірок, поклику Безмежності… Гм. І я не думаю, що регент був засмучений цим. Найпевніше, він відчув полегшення.

Подумки я поспівчував регентові. Цілих десять років жити під дамокловим мечем, в очікуванні моменту, коли тобою оволодіє Вселенський Дух, вихолостить людськість, позбавить здатності вірити, сподіватися, кохати… Це справжня каторга!

— І що ж далі? — запитала Інна. — Як тепер буде без Великих?

Герцоґ безпорадно знизав плечима:

— Цього не знає ніхто. Певно одне: тепер людям стане непереливки. Можна не сумніватися, що Хаос спробує вирватися з ув’язнення, і якщо ми не зможемо зупинити його, він знищить увесь земний світ. Тоді Вищий Розум знову вступить у боротьбу зі Злом, знову переможе його і створить для нього нову в’язницю, новий Світовий Кристал. Цілком можливо, що він виявиться точною копією нашого — але там не буде місця нам і нашим нащадкам.

Нікоран довго терпів це богохульство, та, врешті, не стримався.

— Господь відкликав з земного світу всіх Великих, бо вирішив піддати людство суворому випробуванню, — переконано промовив він. — Скоро почнеться Армаґедон, і люди мусять самі, без сторонньої допомоги, довести своє право на існування.

— Ну-ну! — невесело посміхнувся герцоґ. — Раз так, то чому ж ти чекаєш нового пришестя Великих? Хочеш уникнути випробування?

Нікоран відповів йому ніяковою усмішкою:

— Надія помирає останньою, монсеньйоре. Як кажуть, cum spiro spero…[10]

Хоча ми нещодавно прокинулися, вже близько півночі нас знову почало хилити на сон. Завваживши це, наші співрозмовники побажали нам на добраніч і негайно пішли, а ми без зволікання попрямували в спальню. Тут до нас причепився Леопольд з явним наміром скласти нам компанію — чи, як він сам висловився, охороняти наш сон. Проте у нас з Інною на цю ніч були інші плани, що не передбачали присутності в спальні балакучих котів. А оскільки Леопольд навідсіч відмовлявся розуміти наші досить прозорі натяки, то мені довелося витягти його з-під ліжка і без зайвих церемоній виставити за двері.

Позбувшись нашого славного, але дуже настирливого кота, я поспіхом роздягнувся, заліз під ковдру і притягнув до себе Інну, яка вже лежала в постелі. Вона міцно пригорнулася, заховала обличчя на моїх грудях і прошепотіла:

— Знаєш, Владику, я так злякалася…

— Я теж злякався, — сказав я, з насолодою вдихаючи п’янкий аромат її волосся. — Це було б жахливо. Яке щастя, що ми не Великі!

— Але я боюся… боюся, що ми можемо ними стати. А що як Нікоран має рацію? Може, Дух уже вселився в нас, просто ми ще не помічаємо цього. Може, ми доживаємо свої останні дні як люди.

— Ні! — Я повернув до себе лице Інни й зазирнув у лагідну блакить її очей. — Ми з тобою люди і завжди будемо людьми. Всупереч усім Вищим Розумам та Вселенським Духам. Ніщо не примусить нас зректися своєї людськості, відмовитися від великого щастя кохати одне одного. А майбуття світу та всього людства… В одному я цілком згоден з Нікораном: люди мусять самі довести своє право на життя. І ми разом з усіма.

Цієї ночі ми активно надолужували втрачене за останні дні, кохалися до знемоги і заснули лише близько другої ночі, втомлені, але щасливі…