Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

в світобудові. Так, скажімо, Рівал був прибічником ґностичної доктрини і виховав мене в дусі ґностицизму… хоча в етичному й обрядовому плані я все ж лишаюся традиційним християнином. Боюсь, дехто з наших сусідів за цим столом категорично не сприймає моїх поглядів. — Він скоса зиркнув на Нікорана. — Кожна реліґія, кожна філософська течія рішуче обстоює істинність свого тлумачення природи Великих.

— А самі Великі? У них питали, хто вони є?

— Певно ж питали. Та за рідкісним винятком вони відмовлялися відповідати — як це робив, приміром, Метр. А ті з них, хто відповідав, знову ж таки відповідали по-своєму і мимохіть ставали засновниками нових реліґій або нових течій в уже існуючих реліґіях — з усіма позитивними та негативними наслідками цього вчинку. Мені здається, що й самі Великі достеменно не знали, хто вони насправді. Принаймні, не до кінця це розуміли… Мабуть, єдине, в чому погоджуються всі реліґії, то це в божественності походження Великих, а в усьому іншому трактують їх по-різному. Посланці Господні, молодші боги, що наглядають за людьми з волі старших богів, божественні маніфестації, земні аватари богів… Гм. А деякі розумники, не буду називати імен, — герцоґ зробив виразну паузу і поглянув на Нікорана, який миттю почервонів і збентежено потупився, — вже поквапились оголосити вас новими Великими, що прийшли на зміну старим. Мені ледве вдалося запобігти розповзанню цих безглуздих чуток.

Я відчув, як у мене в грудях моторошно залоскотало. Моє серце на секунду завмерло, стислося, потім стрімко закалатало, потім знову завмерло, стислося і знову закалатало… В уяві зринув портрет Метра, що його Інна „витягла“ з Суальди. Незворушне, ніби витесане з мармуру обличчя, холодні, нелюдські очі, втомлений погляд, сповнений тисячолітньої муки та глибокої зневаги до життя…

Ні, тільки не це!

Я поглянув на Інну. Вона злякано дивилася на мене, її обличчя стало білим, мов полотно, а зіниці очей розширилися від жаху. Так страшно нам обом не було ні при зустрічі з розбійниками, ні під час сутички з Женесом, ні навіть коли ми зупиняли Прорив. Тоді ми могли загинути — однак є доля, гірша смерті.

— Але… — голос Інни зірвався. — Але ж це не так?

— Певна річ, ні, — переконано відповів герцоґ. — Великих не можна сплутати з людьми. Ті, хто хоч раз стикався з Метром, хто бачив його бодай секунду, хоч на мить зустрічався з ним поглядами, зрозуміє, щo я маю на увазі, — він мерзлякувато зіщулився. — Рівал казав, що всі Великі були такими… У цьому ви зовсім не схожі на Метра. Ви, безумовно, люди — хоча й володієте нечуваною могутністю.

— А Великі хіба не були людьми? — спитав я.

— Ну, все залежить від того, що розуміти під цим словом. Великі мали людські тіла, і в цьому сенсі їх можна назвати людьми. Проте їм були не властиві людські емоції, вони не могли любити й ненавидіти, радіти й сумувати, відчувати страх, біль, відчай… Ось чому я відразу збагнув, що ви не можете бути Великими. Ви — люди, земні люди. А Великі, якщо виходити з ґностичної інтерпретації, були земними втіленнями Вищого Розуму, інакше — Вселенського Духу, творця Світового Кристалу.

„Коротше, деміурга, — подумки прокоментувала Інна. — Неодмінного персонажа будь-якої ґностичної теорії“.

Я згідно кивнув.

Нікоран розкрив, було, рота з очевидним наміром заперечити, та, зрештою, передумав і промовчав. Однак своїм виглядом він рішуче показував, що не згоден з герцоґом. А сам Ґарен де Бресі, як ми зрозуміли, продовжувати не збирався. Формально, він уже відповів на запитання: „Хто такі Великі?“ — і цим вирішив обмежитися. Схоже, йому не надто кортіло нав’язувати свою точку зору.

„Проповідника з герцоґа явно не вийде“, — сказав я Інні, а вголос промовив:

— Але навіщо Вищому Розумові знадобилися земні втілення? Невже для того, щоб наглядати за людьми?

Якби герцоґ відповів „так“, я був би розчарований. Та він заперечно похитав головою:

— Ні, не лише для цього. Найпершим завданням Великих було збереження цілісності Світового Кристалу, запобігання спробам Хаосу зруйнувати його й вирватися на волю… — Ґарен де Бресі замовк і важко зітхнув. — Боюся, ця розмова закінчиться черговою сваркою з Нікораном. Він повсякчас ганить мене за те, що я погрузнув у дуалістичній єресі.

У відповідь Нікоран поважно кивнув.

— Тоді дозвольте продовжити вашу думку, пане герцоґ, — озвалася Інна, і в її очах спалахнули пустотливі вогники. — Якщо я не помиляюся, то згідно з вашою доктриною, Вищий Розум, Вселенський Дух, уособлює в собі Добро, Закон і Порядок, на противагу Абсолютному Злу, Хаосу та Беззаконню. Колись, у давні часи, Добро подолало Зло, і переможець, Вищий Розум, вирішив очистити Всесвіт від скверни Хаосу. А позаяк цілком знищити свого споконвічного ворога він не міг, то запроторив його до середини створеного задля цього Світового Кристалу. А Великі, земні втілення Вищого Розуму, стали чимось на кшталт наглядачів у цій вселенській в’язниці. Що ж до нас, людей, то тут одне з двох — або ми виявилися побічним продуктом Акту Творення, або ж нам від самого початку відводили роль молодших тюремників.

Слухаючи Інну, Ґарен де Бресі дивився на неї широко розплющеними від подиву очима. Нікоран осудливо хитав головою, а лікар (я так і не дізнався, як його звали) доброзичливо всміхався собі у вуса. Бувши людиною з науковим складом розуму, він мав уявлення про дедукцію.

Коли Інна скінчила, герцоґ прокашлявся і глухо мовив:

— Мадам, я схиляюся перед вашим розумом і проникливістю. Загалом ваші здогади відповідають дійсності… — тут він скоса зиркнув на Нікорана й поспіхом уточнив: — у рамках ґностичної доктрини, звісна річ. Навіть неоднозначність трактування місця та ролі людей у світобудові ви цілком влучно завважили. Щодо цього поміж філософів та теолоґів і досі нема одностайності. І хоча ви занадто все спростили, насправді ґностицизм значно складніший, та, повторюю, загалом ви маєте слушність.

„Це не так ґностицизм, як примітивний дуалізм, — подумки промовила Інна. — Добро та Зло, Світло й Пітьма, Мітра та Арімана, Порядок і Хаос, Бог та Диявол в уявленні аріанців та катарів. Надто просто, наївно… а втім, мушу зізнатися, мене завше вабила простота і ясність дуалізму“.

„Посоромся! Ти ж католичка“, — жартома покартав я її і звернувся до герцоґа:

— І все-таки, чому Великі пішли? Чому вони лишили Грані без нагляду? До того ж, у самому розпалі Нічиїх Літ, коли їхня допомога потрібна найбільше.

Ґарен де Бресі знову зітхнув:

— Великі покидали Грані ще до