Читати книгу - "Не кохай мене , Ольга Джокер"

***
Я не була готова зустрітися віч-на-віч з дівчиною, якій Яр освідчувався у коханні пару тижнів тому. До чого завгодно: землетрусу, апокаліпсису, падінню метерориту. Але лише не до цього.

Усередині мене все ламається, руйнується і перетворюється на хаос. Дихання зривається. Я зволікаю, хоча сама попросила Жарова привезти мене до лікарні, бо переживала за Галю. А тепер не можу зробити й кроку. Ноги ватяні, важкі. Мені страшно. Інтуїція наполегливо кричить, що треба повертатися в машину і їхати додому, та вже запізно. Нас помітили. І вона помітила також.

- Ходімо? — питає спокійно Яр.

Я киваю і мертвою хваткою чіпляюсь у його руку. Втім, він теж не поспішає відпускати мою. Цікаво чому? Це вистава для Мили? Створити ілюзію щасливого ​​подружжя? Або Ярослав просто розгадав мій нервовий настрій і намагається допомогти?

Ми підходимо ближче і час ніби завмирає. Повітря навколо нас наелектризується і тріщить. Вся справа в Радмілі, яка дивиться на Яра, не помічаючи нічого і нікого навколо. Лише його одного. А він дивиться на неї.

- Привіт, — тихим, але мелодійним голосом промовляє Радміла.

Яр її ігнорує, і я теж, хоча зверталася вона, звичайно ж, не до мене. Просто нас не представили і, по суті, я не мушу знати, хто вона така. Але знаю, бо провела розслідування на сторінці Ярослава та підслухала його телефонну розмову.

Тільки мертвий не відчує найсильнішої хімічної реакції між Радмилою та Ярославом. Навіть погляд піднімати не потрібно, щоб відчути спалахи пристрасті і ревнощів, що виходять хвилями. Їй також боляче. Можливо майже як і мені. Хочеться битися головою об стіну та кричати в голос.

Я глибоко вдихаю, вдаючи, що нічого не помічаю. Дивлюсь на Галю, у вені якої стирчить голка, і згадую навіщо сюди взагалі приїхала. У дорозі сестрі капали ліки, щоб підняти тиск, що впав до критичної точки.

- Везіть у малу операційну, — командує лікар і відразу звертається до Жарова: — Я ні до чого. Не треба так на мене дивитись.

- Потім поговоримо, Санно, — відповідає Яр.

- Домовилися.

Санна допитливо дивиться на мене.

- Хтось підніматиметься з хворою?

Галя тихо стогне і кличе мене по імені. Шукає очима.

Я мушу, напевно. Допомогти сестрі прийти до тями після наркозу і побути трохи поруч. Вона одна, кохана людина від неї відмовилася. Ось тільки як сильно не хочеться відпускати Ярослава і залишати його віч-на-віч з Радмилою. Здається, якщо я це зроблю, то світ розламається навпіл і станеться щось непоправне.

- Я піднімуся, — звертаюся до Яра, наблизившись до його обличчя.

Він переводить свій погляд на мене, і я здригаюся. Він не крижаний, матінко. Там бурхливий вогонь, яскраве полум'я. Мені навіть не снилося подібного!

Боже, будь ласка, дай мені сил, щоб прилюдно не розплакатися від задушливої ​​образи та ревнощів. Можливо, колись Яр подивиться так і на мене.

- Добре, - відповідає Жаров. - Я почекаю тебе в машині.

Він відпускає мою руку та погладжує по спині. Мені хочеться перенестися у вітальню квартири, забратися на диван і дивитися фільм, притиснувшись до Яру. Натомість я піднімаюся сходами у відділення гінекології насилу стримуючи сльози, що підбираються до очей. Якщо Ярослав захоче, то зустрінеться з Милою і під час роботи, і до, і після. Одна випадкова зустріч у лікарні нічого не змінить. Чи не змінить же? Боже.

Опинившись в одномісній стерильній палаті, я розправляю ліжко та спушую подушку. У серце повільно впиваються голки.

Вони розмовляють. Яр та Міла. Прямо зараз. Удвох.

Хочется кинути все і спуститися вниз. Знаю, я жахлива сестра, але ні краплі не думаю про Галю, хоча її відвезли на повторну чистку. На другий наркоз поспіль.

Я чую, як у сумочці грає телефон. Нервово підбігаю до крісла, відкриваю блискавку і вивуджую мобільний, подумки гадаючи, хто це може бути. З побоюванням чекаю, що це Ярослав. Але на екрані світиться номер вітчима.

Знесилено плюхнувшись у крісло, відповідаю на дзвінок.

- Слухаю.

- Галя з тобою? - Запитує Роман Геннадійович, не привітавшись.

- Вона приймає душ.

- Як тільки звільниться, то хай мене набере.

Я закінчуюю розмову, бо чую гуркіт у коридорі. Двері в палату відчиняються і медперсонал привозить Галю. Їй допомагають лягти на ліжко та накривають теплою ковдрою.

Санна заходить слідом і пояснює, що сестрі зробили повторне вишкрібання. Її стан задовільний, загрози життю немає. Вона розмовляє рівним тоном, але раз у раз поправляє за вухо волосся, що вибилося.

- Поспостерігаємо кілька днів, зробимо УЗД і, якщо все буде добре, випишемо, — каже лікар.

Я дивлюсь на Санну з цікавістю. Хто вона? Ким доводиться Радмілі? Те, що вони стояли разом і розмовляли, поки швидка вивантажувала каталку, свідчить, що дівчата як мінімум близькі. До речі, сама Санна дивиться на мене байдуже та зовсім незацікавлено. Не вирячається, не переходить грань лікар-родич пацієнта.

- Дякую вам за допомогу, - звертаюся до неї.