Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

Була не в гуморі. Одна справа посваритися з Іваном та забути про це через п'ять хвилин, а інша - отримати зауваження від начальника та залишитися без премії. А коли в тебе весілля скоро, на яке треба до біса грошей, то взагалі не класно.

Я не могла дочекатися кінця робочого дня. Мене просто все дратувало. Хотілося на когось накричати, щоб якось виплеснути свою злість.
У коридорі я зустріла Ілону. Вона стояла зі засмученим виразом обличчя. Мабуть, вона вже знала, що мене викликав на килим начальник.

- Тебе хоч не просили звільнитися? - запитала вона.

- Ні, тільки сказали, що Іван незадоволений моєю роботою, а це не дивно, бо після обіду встигла з ним поцапатися.

- Це все через мене, - похнюпилася дівчина. - Тобі не варто було з ним конфліктувати.

- Не переймайся, все добре. Я розберуся.

Ілона не відповіла, а тільки сумно зиркнула на мене. Вона дійсно не вина, а Іван просто хворий.

Поки я дотягнула ноги додому, то в мене покращився настрій. Зараз мені хотілося впасти на ліжко та трішки поспати, але не доля. Моє життя дуже дивне - були періоди, що в мене нічого особливого не відбувалося, а деколи наставав такий час, що просто капут. Сьогодні був саме такий день.
Замість тихого вечора на мене у квартирі чекали мама мого нареченого та його брат. Звісно з ними був і Владислав.

- Добрий вечір, - сказала я, зайшовши до коридору, де побачила своїх гостей, які сиділи на кухні. Вони пили чай з печивом, а на плиті щось варилося. Якщо вірити запаху, то це були вареники.

- О, Зоя, прийшла, - промовила Лідія Василівна. - Ми тебе вже зачекалися!

- Навіть не очікувала вас сьогодні побачити, - віщала я лагідним голосом. – Владислав мені не говорив, що ви сьогодні до нас завітаєте.

Мій наречений глянув на мене. Його очі мовили, що він і сам такого «щастя» не очікував.

- Та ми самі не планували, але потім якось так склалося, що я вирішила до вас завітати. При тому також ще раз привітати - ви скоро будете однією сім'єю. А ще у мене є для тебе, Зоє, маленький подарунок.

- Невже? - здивовано підняла я брови. Мабуть, це були вареники, які вона обожнювала ліпити. Скільки ми разів не приїжджали до батьків Владислава, то у них на столі стояло щонайменше три види цих виробів із тіста.

- Так, він тобі сподобається. Ось поїмо та приміряєш.

Приміряєш? Це щось нове? Навіть страшно уявити, що мені привезла Лідія Василівна. Надіялася, це не якийсь треш, але знаючи маму Влада, то можна очікувати все, що завгодно.

Мене змусили запхнути в себе цілу миску вареників. Я фактично не могла дихати. Хотілося навіть всунути в горлянку два пальці та виблювати їх, але хіба це спокійно зробиш, якщо по хаті ходив ревізор та кожні три секунди кликав до себе та питав, коли останній раз були випрані штори та тюлі. Тому мені прийшлося випити швидко дві таблетки для покращення травлення. На щастя, вони допомогли та через пів години не було так погано. Життя повернулося до мене.

За цей час Лідія Василівна заглянула в кожний куток та сотий раз наголосила, що в хаті мав стояти порядок, а у холодильнику багато їжі. Я погоджувала з нею, бо не хотіла конфліктних ситуацій.

- Вітя, принеси мені той чорний пакет біля дверей, - сказала вона до старшого сина. - А ти, Владику, йди на кухню. Тобі не можна на таке дивитись.

Що? У сенсі? Що таке мені привезла мама Влада? Невже костюм для дорослих ігор? Мені аж цікаво.

Поки Вітя ніс подарунок, то я стала горіти від цікавості, але коли той пакет опинився у моїх руках, а мої очі побачили, що звіти виглядає якийсь сірий тюль, то мене кинуло в жар. Невже Лідія Василівна притягнула мені весільну сукню?

Це було так. Мама Владислава привезла наряд, який вона багато років тому сама одягла у свій особливий день. Я навіть не сумнівалася, що колись воно було гарним та модним, але зараз не ті часи.

Коли руки витягнули цей шмат тканини, то очі жахнулися. Час нікого не жалів. Сукня місцями мала на собі жовті плями.

- Її тільки треба замочити у хлорці та вона знову стане білою, - говорила мама Влада. - Думаю, що вона ідеально на тебе сяде.

- Угу, - намагалася усміхнутися я.

- Давай одягай, - хлопнула вона в долоні. - Хочу подивитися яка ти будеш гарна у ній.

Я натягнула на себе ту тюль. Це був неймовірний жах. Мій вигляд дійсно вражав, але тільки у поганому сенсі цього слова. Сукня давно "віджила" себе. Їй пора на сміттєзвалище, бо навіть мити підлогу нею буде погано – шкрябатиме паркет.

- Ти у ній гарна, - казала Лідія Василівна.

- Не те слово.

- Давай я тебе сфотографую, покажеш мамі, яка ти чарівна, - запропонувала вона та стала витягувати свій телефон із коричневої старої сумки.

- Краще на мій, - тицьнула я їй в руки свій смартфон. - У мене камера робить гарні фото.

Жінка погодилася. Вона зробила декілька натисків на екран. Якщо зберігати такі світлини, то краще вже на моєму телефоні. Не вистачало, щоб хтось побачив це непорозуміння.

На прохання Лідії Василівни я надіслала світлину мамі, яка ледь не через секунду написала: