Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Дорін застигла, витріщаючись на моторошні візочки.

— Артуре! Положення об’язує!

— Що?! Це якийсь вампірський код? — прошепотів Редж.

— Це означає щось типу «графу графове», — сказав Кошіль.

— Граф! — заричав Артур, небезпечно хитаючись. — Не варто мені було слухатись того юриста! Мав би знати, що в довгастих коричневих конвертах не приходить нічого доброго! І я все одно не можу дотягнутись до бісової штуки.

— Може, стрибнеш? — спитав Кошіль.

— Може, відійдеш?

— Ні.

— І я не стрибну!

— Тоді лети. Обернися на кажана і лети.

— Я не наберу підйомну швидкість!

— Ти міг би його закинути, — сказала Людмила, — ну, знаєш, як паперовий літачок.

— Припиніть це! Я ж граф!

— Ти ж щойно сказав, що не хочеш ним бути, — беззлобно сказав Кошіль.

— На землі не хочу, але коли доходить до того, щоб мною пулялися, мов фрісбі...

— Артуре, роби, що каже пан Бук.

— Не розумію, чому...

— Артуре!

Артур у кажанячій подобі був на диво важким. Кошіль взяв його за вуха, як безформну кулю для боулінгу, і спробував прицілитися.

— Пам’ятайте, я вимираючий вид! — пискнув граф, коли Кошіль відвів руку назад.

Це був чіткий кидок. Артур затрепетав крилами біля диска на стелі і схопив його кігтями.

— Можеш його зрушити?

— Ні!

— Тоді повисни на ньому і обернись назад.

— Ні!

— Ми тебе спіймаємо.

— Ні!

— Артуре! — заволала Дорін, відлякуючи передні візки імпровізованою дубиною.

— Ох, гаразд.

На мить виникла проява — Артур Мигаль відчайдушно чіпляється за стелю — і ось він вже падає на Кошеля і Реджа, із диском, притуленим до грудей.

Музика припинилась раптово. З проламаної дірки зверху посипались рожеві трубки, які обкрутились навколо Артура, після чого він став на вигляд як таріль дешевих спагеті з фрикадельками. Здавалось, що фонтани на мить запрацювали в зворотному напрямку, а потім висохли.

Візки завагались. Ті, що були позаду, в’їхали в ті, що попереду, утворюючи жалюгідний хор металевого клацання.

Трубки продовжували сипатись із дірки. Кошіль підняв кілька. Вони були неприємного рожевого кольору й липкі.

— Як ти думаєш, що це? — сказала Людмила.

— Я думаю, — сказав Кошіль, — нам краще вшиватися звідси прямо зараз.

Підлога затремтіла, з-під фонтана вирвалась пара.

— Або навіть раніше, — додав Кошіль.

Почулося гарчання Архіректора. Декан вивалився наперед. Інші чарівники ще стояли прямо, ледь-ледь.

— Вони виходять звідти, — сказала Людмила, — але не думаю, що вони здолають сходи.

— Не думаю, що будь-кому варто навіть думати про те, щоб здолати сходи, — сказав Кошіль. — Глянь на них.

Рухомі сходи не рухались, чорні сходинки блищали в світлі, позбавленому тіней.

— Я бачу, що ви маєте на увазі, — сказала Людмила, — я б краще пройшлась по сипучих пісках.

— Це, певно, було би безпечніше, — сказав Кошіль.

— Може, там є пандус? Візки ж мають якось пересуватись.

— Слушна думка, — Людмила окинула оком візки. Вони безцільно кружляли. — Думаю, в мене є навіть краща ідея, — сказала вона і вхопилась за найближчу ручку. Візок якийсь час пручався, а потім, за відсутності інших інструкцій, покірливо піддався.

— Хто може іти — йтимуть, а хто не може, тих поштовхаємо. Пішли, дідуню.

Це адресувалось Скарбію, якого переконали впасти поперек візка. Він слабко сказав: «Йо», — і знову заплющив очі. Декана закинули поверх нього.[48]

— А зараз куди? — спитала Дорін.

Кілька підлогових плиток стали сторч. Важка сіра пара почала пробиватись назовні.

— Це має бути десь в кінці проходу, — сказала Людмила. — Ходімо.

Артур подивився вниз на туман, який вився йому в ногах.

— Цікаво, як це можна зробити, — сказав він, — неймовірно складно дістати штуку, що таке робить. Ми пробували, знаєте, зробити нашу усипальню... більш усипальною, але вона просто закопчує все і підпалює штори...

— Давай, Артуре. Ми вже йдемо!

— Ти ж не думаєш, що ми завдали завеликих руйнувань, правда? Може, нам варто залишити записку...

— Так, я міг би написати щось на стіні, якщо хочеш, — сказав Редж.

Він ухопився за ручку робочого візка, що впирався, і з певним задоволенням почав бити його об стовп, поки не повідлітали колеса.

Кошіль дивився, як голова Клубу «Новий початок» рушив угору найближчим проходом, штовхаючи перед собою задешево сторгований асортимент чаклунства.

— Ну, ну, ну, — сказав він. — Все так просто. Це все, що нам треба було зробити. Майже без драми.

Він зробив рух уперед і зупинився. Рожеві трубочки пробивались крізь підлогу і були вже міцно обкручені довкола його ніг. Ще кілька плиток підскочили вгору. Східці розкололись, вивільнивши темну, зубату і, попри те, живу тканину, яка їх рухала.

Стіни пульсували, вгинаючись усередину. Мармур тріскав і проявляв пурпурове і рожеве нутро.

Звісно, — міркувала маленька спокійна частина Кошелевої свідомості, — ніщо із цього, насправді, не справжнє. Будівлі насправді не живі. Це просто метафора, як свічки на фабриці феєрверків. Якщо за це зайшла мова, що за істота Матка? Як королева бджіл, крім того, що сама є вуликом. Як волохокрилець, який, якщо не помиляюся, будує «хатку» зі шматочків камінців та іншого, щоб створити камуфляж. Або як наутилус, який нарощує мушлю у міру того, як росте. Або, якщо судити по тому, як розтріскується підлога, як дуже люта морська зірка.

Цікаво, як міста захищатимуться від такої штуки. Еволюційно тварини зазвичай створюють якийсь захист проти хижаків.

Отруту, і жала, і шпичаки, і всяке різне.

Тут і тепер це, мабуть, я. Старий колючий Кошіль Бук.

Принаймні я можу приглянути, щоб інші вибрались цілими. Зроблю свою присутність відчутною...

Від сягнув рукою підлоги, вхопив обома жменями пульсуючі трубочки і потягнув угору. Лютий крик Матки було чути аж до самої Академії.

* * *

Грозові хмари налітали на пагорб. Вони скупчувалися у здиблену масу дуже швидко. Сяйнула блискавка, десь у серцевині.

— НАВКОЛО НАДТО БАГАТО ЖИТТЯ, — сказав Смерть, — НЕ ТЕ, ЩОБ Я СКАРЖИВСЯ. ДЕ ДИТЯ?

— Я вклала її в ліжко. Тепер вона спить. Просто звичайно спить.

Блискавка вдарила в пагорб, як громова стріла. За нею було клацання і скрегіт, десь на середній віддалі.

Смерть зітхнув.

— А. ЗНОВУ ДРАМА.

Він обійшов клуню, так що