Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— До речі, ще раз про «безнадію». У моєму розумінні Чорний Ворон залишився живим, адже це саме він і тільки він(!) приїздив до Товмача на Черкащині 1964 року. Як і жодна душа не бачила загибелі Олександри Соколовської, головної героїні вашої «Марусі». Отже, сама доля головних героїв — трагічна та «безнадійна» і є головним джерелом надії для читача: Україна буде, Україна неодмінно переможе?
— Бачите, головні герої моїх романів — це якраз ті люди, котрі за найтяжчих випробувань долають у собі зневіру та безнадію. Це руйнівне почуття зламувало багатьох, здавалося б, незламних. А як боротися далі, коли довкола вже диктатура чужинців, коли головний провід давно за кордоном, коли від тебе відмовилися ті, за кого ти не шкодував свого молодого життя? Чорний Ворон про це висловлюється доволі красномовно: «Страшно сказати, що робить з людьми безнадія. Говіркі стають мовчазними, веселі — зажуреними, хоробрі — боягузами, а певні — зрадниками». Він не впускає у своє серце безнадію, бо впевнений, що жодна катастрофа не ставить хрест на меті. Так, досягнення цієї високої мети може бути нереальним за твого життя, але святу ідею, скріплену кров’ю, неодмінно підхоплять наступні покоління борців за волю. Тільки треба залишити по собі легенду, залишити пам’ять, що житиме в народі й будитиме іскру волі. Такою була й Маруся. Три її брати-отамани загинули в один рік, і замість того, щоб занепасти духом, злякатися, сховатися від усіх, це юне дівча підхоплює отаманську шаблю і йде супроти московської навали на чолі тисячного загону. Бо Маруся вже встигла усвідомити, що навіть найбільші втрати у боротьбі завжди будуть меншими за ті, яких ми зазнаємо в покорі. «Будемо тримати Україну», — повторював її брат Дмитро, якого вороги ставили в один ряд з такими видатними отаманами, як Зелений, Ангел, Струк... І це гасло стає кредом усіх Соколовських, вони мислять не категоріями власної стріхи, а масштабами Великої України, за яку не шкодують свого молодого життя. Тому образ Марусі такий близький і сучасним героям, тим, хто пішов на Схід воювати за Велику Україну. Знаємо «Марусин полігон», який створила дивовижна дівчина, що взяла собі псевдо отаманші. Якось до мене приїхав поранений боєць із проханням зняти фільм про Марусю та про сучасних жінок на війні. Він думав, що письменникові це дуже просто — клацнув пальцями і розпочалися зйомки. Але треба було чути, з якою любов’ю і трепетом він розповідав про наших дівчат і жінок на східному фронті. Він переконаний, що саме на їхніх плечах лежить основний тягар війни.
«Після успіху „Чорного Ворона“ мене часто запитували, чи буду я ще писати на повстанську тему»
— Ще одне запитання щодо «Марусі». Книгу було написано одразу після вражаючого успіху «Чорного Ворона» як продовження повстанської теми. Можливо, уперше в сучасній літературі так достеменно та детально було зображено події російсько-української війни 1919 року, визволення Києва нашими військами, вуличні події та наявність потужної київської «п’ятої колони», яка себе ще арсенальським бунтом уприявнила та й досі у Києві вона є, хоч і не такого вже масштабу. Але на чільне місце ви як автор поставили жінку-отаманшу Марусю. До цієї книги отаманство вважалося явищем суто чоловічим, а тут жінка, себто навіть дівчина — шістнадцятилітня Олександра Соколовська. Ось цей вибір — він просто вибір такого воєнного епізоду-напівлегенди про Марусю чи бажання автора показати силу і місце жінки в українському всесвіті? Показати такий ніби архетип української жінки-войовниці, саме войовниці, яка своєю силою та вірою вела за собою у ті часи сотні озброєних чоловіків?
— Після успіху «Чорного Ворона» мене часто запитували, чи буду я ще писати на повстанську тему. Мовляв, це ж золота жила для письменника, читач спраглий такої теми.
Я відповідав, що ні, я серіалів не пишу і сповна виклався у «Залишенці», сказав усе, що хотів. Адже для мене мало розповісти цікаву драматичну історію з нашого минулого, мало вибудувати захопливий сюжет. Понад тим стоїть щось значно вище і глибше. Та от я поїхав на Житомирщину в село Горбулів на вшанування пам’яті отаманів Соколовських. Олекси, Дмитра, Василя, Марусі — їхньої юної сестрички Олександри. Там, у їхньому рідному селі, ще збереглося чимало матеріальних слідів героїв. Досі стоїть та школа, де вчителювали і жили Соколовські. У тій кімнаті, де мешкав Дмитро з дружиною Надією і де його убив зрадник, ще й зараз можна побачити сліди від куль у старому одвірку. За якусь сотню метрів навпроти школи стоїть самотній старезний вітряк — свідок тих подій. Біля того вітряка часто сидів у роздумах Дмитро Соколовський перед тим, як вирушити в черговий похід. Я подумав: яка ж це історія, ці ж люди були ровесниками моїх дідів і бабусь, ось же воно відбувалося все недавно, ще стоїть вітряк, ще видно сліди від куль... Я почав наїжджати в Горбулів, заприятелював із онукою отаманів Лізою Соколовською, котра розповіла мені чимало родинних таємниць. Я ночував у тій кімнаті, де вбили Дмитра, а ночами виходив до самотнього вітряка, запалював, як отаман, цигарку і подовгу вдивлявся в темряву, як у минуле. І ось із
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр», після закриття браузера.