Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

По тривалому часові Підсуха почав скаржитися, що його обступили якісь невідомі сили, п’єси повертають з театрів нечитані, на публікації – негативні, глумливі рецензії, пішов у ЦК, а там не захотіли з ним розмовляти. Розважливий, критично мислячий, не міг зрозуміти, звідки на нього, фронтовика, громадськи активного поета, така напасть. І вже мені довелося нагадати йому: «А лист проти Дзюби?». Свою порцію «опали» дістав тоді навіть В. Коротич. Поки І. Дзюба сидів у слідчому ізоляторі, мене не полишала печаль: наші діти навчалися в одній школі, в одному класі, я свою доньку приводив до школи, і невідомо було, чи приведе ще коли, тримаючи за руку, свою Іван. Коли Дзюбу випустили на волю, Григір Тютюнник мені сказав: «Вчора ми з Іваном Дзюбою, взявшись за руки, увесь вечір ходили темними вуличками й мовчали».

Востаннє на тих теренах перехрестилися мої шляхи з І. Дзюбою в 1979 році. До того я сидів удома, та ще пошарпаний вдруге за роман «Біла тінь». Я ніде не скаржився, не протестував, розумів: найкраще – пересидіти тихо. З часом почали друкувати ту саму «Білу тінь» у «Дружбе народов», «Советском писателе» і в «Художественной литературе», уривки – в «Литгазете», а також роман у «Знамени», роман в «Октябре», повість у «Нашем современнике». У «Дніпрі» мене вивели з редколегії і зняли з обліку парторганізації – щоб ішов на перевиховання до відставників – у жеківську парторганізацію, але мені вдалося стати на облік в щойно створену парторганізацію прозаїків у Спілці. Через рік на зборах первинної організації мене обирають заступником секретаря – внески мали право приймати або секретар, або його заступник, всі люди – старі, нікому не хочеться сидіти цілісінький день (раз на тиждень) у Спілці, от мені й сказали – шануйся. А через пів року секретаря, Юрія Бедзика, обирають секретарем Київської письменницької організації і заступником секретаря парткому, і я опиняюся секретарем партбюро. Рутинна, нудна робота – на місяць обов’язкові партзбори та партнавчання, на виробництві хоч обговорюють плани, виконання, крадіжки, а в нас? І я придумав: у повістку дня, в оголошення ставив якусь «злободенну» тему, наприклад, «Матеріалізм і емпіріокритицизм Леніна» й стан сучасної фізики», запрошував якогось цікавого ученого, той розповідав, хтось щось запитував, хтось виступав, люди охоче приходили на ті збори, почали приєднуватися інші партійні організації, я писав протоколи… І раптом як з неба – вибіркова перевірка роботи первинних партійних організацій по всьому Радянському Союзу. Жереб упав на Київ, а в Києві на Спілку, а в Спілці на нашу парторганізацію. Викликають комуністів, розпитують. Незабаром замість передової в «Правді України» – результати перевірки, й серед кращих «первинная парторганизация прозаиков Союза писателей Украины (секретарь Ю. М. Мушкетик)». Мені потім переповіли, що Щербицький, прочитавши, довго мовчки дивився в газету й прорік: «А всьо-такі он, по-відімому, работать умєєт». Саме тоді П. Загребельний і витягнув мене до себе в заступники.

Сиджу я в кабінетику, двері до кабінету Загребельного прочинені – на випадок, коли дзвонитиме «вертушка» – урядовий, а Загребельного здебільшого на роботі немає. Не було й того разу. Вертушка диринькотіла, я підняв слухавку. «Павло Архипович?» «Його немає. Це Мушкетик». «Гм, гм, ви секретар?» «Так». «Це говорить…» Прізвище, якого не пам’ятаю, і досить високий кадебістський чин, «Подзвоніть у журнал “Вітчизна”, там лежить стаття Івана Дзюби, нехай друкують не зволікаючи». Дзвоню у «Вітчизну» завідувачу відділу критики Івану Зубу. «У тебе там лежить стаття Івана Дзюби…» «Немає ніякої статті. А що таке?» «Нічого». Від’єднався. Через кілька днів дзвонить Іван Зуб: «Сьогодні Дзюба приніс статтю. Ти запитував…» «Зверху радять друкувати, не зволікаючи». У той час Дзюба писав про інтернаціоналізм, але вже без русифікації. Як я потім довідався, та установа вела Дзюбу по всіх редакціях….У «Радянський письменник» до директора О. Чорногуза прийшов кадебіст і запитав, чому вони не друкують книгу І. Дзюби. Чорногуз подзвонив у виробничий відділ, там сказали, що книга не зібрала обов’язкового тиражу. Кадебіст: «Скільки потрібно?». Чорногуз: «Три тисячі». Кадебіст: «Вважайте, що вони у вас вже є. Друкуйте». Я вже зазначав, що в подібній ситуації І. Світличного заборонили друкувати категорично.

Критичну ниву «Дніпра» тоді орали, й запускали плуга на всю можливу глибінь, Є. Сверстюк, І. Стус, В. Іванисенко, О. Ставицький, Ю. Бадзьо, Л. Коваленко. Запам’яталися статті Є. Сверстюка «Чим глибше в землю, тим вище в небо» і В. Стуса «Най будем щирі», в яких вони аналізували стан сучасної літератури, вчилися самі, вели за собою молодих. Запам’яталися статті Михайлини Коцюбинської, в одній з них вона тонко, вдаючись і до деяких маскувальних засобів, повідала, як із середини тридцятих років українська поезія почала зазнавати однієї з найбільших втрат – неповторної поетичної індивідуальності; особливо ж мене зачарували її статті про Тараса Шевченка, як на мій погляд, глибшого аналізу Шевченкової поезії мені зустрічати не доводилося.

Либонь, з цієї оповіді в читача може створитися враження, що в журналі суспіль друкувалися «крамольні» на той час речі, що робився він руками дисидентів. Звичайно ж, ні. Від нас вимагалося робити комсомольський журнал. Вимагалося «бойових» партійних віршів, статей. І ми їх розшукували і замовляли. На той час їх писали мало хто. Просто, я частіше зупиняюся на цих авторах, бо саме вони творили справжню літературу, виборювали її, а ще через те, що таки з ними пов’язані найгостріші сюжетні колізії тогочасного літературного життя часопису. Кількісно ж, особливо з часом, переважала інша, поміркована критика. Основу її становили статті Л. Новиченка, Б. Буряка, Й. Кисельова… Сьогодні літературний курінь Л. Новиченка протинають гострі критичні стріли, його звинувачують у кон’юнктурництві, флюгерстві. Він і сам в останній своїй книзі (хорошій книзі) – про М. Рильського – нещадно б’є покаянним кулаком себе в груди. Від сучасного літературного процесу відійшов зовсім. А шкода, бо при всьому тому, він широко освічений, має бездоганний смак, він один з дуже небагатьох критиків, який може оцінити твір у рукописі, скласти ґрунтовний, естетичний аналіз як поетичному, так і прозовому творові. Який жаль: скільки паперових гін пройдено марно. Тоншого, естетично чутливішого критика за Новиченка я не знав, але отак покалічив його страх, це чуття його кидало першим на підтримку художньо повноцінних творів, а далі до каяння. За Ліну Костенко, Драча, Павличка…

Сьогодні зовсім забутий критик Й. Кисельов. Мені важко поцінувати його доробок, можливо, там більше того, що розсипається від дотику, подібно до того, як розсипається струхнявілий тин, мало цілих патичків, але він віддано клопотався молодою літературною зміною, надто у драматургії, і особливо у вульгаризаторство не впадав.

Відомо кожному – врожай залежить