Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

Обличчя у Кнюха плескате. Якщо на нього доводилося дивитися збоку, то складалося враження, ніби одразу після народження хтось із родичів притис його носом до шибки і звелів:

— Кнюх, пізнавай світ!

І, очевидно, перетримали, знайомлячи з світом, бо він так і залишився плескатим, круглим, як корж. Багатьом думалося, що якби автомобіль промчав повз Кнюхове обличчя, то бортом носа не зачепив би. У нього ніс — як ручка легкового автомобіля: глибоко втоплений у профіль. Щоки, відвислі, але теж плескаті, при найменших рухах хиталися, як драглі. Хоча ніхто з фіндіпошівців удома в Кнюха не бував, — тепер він жив сам, як рак-самітник, — але чомусь усі переконані, що той найбільше полюбляє холодець і кров'янку з гречаною кашею. Коли Кирило Гаврилович підводився з-за столу, чимось незадоволений, його маленькі очі набрякали й викочувалися наперед. Тоді він дуже скидався на морського краба, що виліз з нори і, нап'явши на себе чорний костюм, з інтересом спостерігає навколишній світ. Коли Михайло Танасович Ховрашкевич доводив, ніби Хлівнюк французького походження, на що вказує його довгий ніс, то, маючи на увазі крабоподібну фігуру Кнюха, Стратон Стратонович міркував по-своєму:

— Якщо йти за вашою новою теорією, Ховрашкевич, то можна подумати, буцімто Кирило Гаврилович народився на узбережжі моря-окіяна.

— А то чому?

— Як то чому? А ви погляньте на Кирила Гавриловича — типовий морський краб, тільки дещо збільшений…

— То ви мені пробачте, Стратоне Стратоновичу, але то таки образа…

— Яка ж це образа? Я он зі своєю чуприною, всі кажуть, схожий на лева з гривою, і то не ображаюсь. А ви — «образа»… Усі ми на когось схожі. Думаєте,

Понюхно схожий на самого себе? Нічого подібного. Типова снігова людина.

Кнюх того дня так розізлився на Стратона Стратоновича, що подумки прозвав його павуком, навіть готовий був на ці словесні випади відповісти шефові кількома фізичними аргументами, але стримався, бо знав, що після цього навряд чи втримається на роботі. Натомість Кнюх спрямував усю силу свого гніву на Мамуню — збив з нього шапку і щиро, як брат братові, порадив:

— Хоч ти не крутись, таким чином, під ногами!

Після того, як Кнюха залишила дружина, він став ще й людиною невизначеного віку: завів собі «чолочку», котра мала свідчити, що йому набагато менше років, ніж вказано у свідоцтві про народження. На роботу він тепер приходив найперший і обов'язково приносив собі букетик квіточок, ставив їх у дешевеньку скляну вазу, замасковану під кришталь.

Про те, що Кнюх купує квіти сам собі, у «Фіндіпоші» знали всі, окрім самого Кнюха, котрий був переконаний у протилежному.

— Хто це вам, Кириле Гавриловичу, квіти подарував? — навмисне запитували його фіндіпошівці.

Кнюх набирав загадкового вигляду і багатозначно відповідав:

— Хіба ж про це питають? У кожної людини є свій маленький інтим… Отаким чином… — А тоді по-змовницьки підморгував, мовляв, тільки тобі скажу: — Одна дівчинка закохалася. Дев'ятнадцять років. Отаким чином.

Ковбик усі оці «вибрики Кнюха», як він їх називав, пояснював просто: «Дурень думкою багатіє». Сідалковський реагував інакше. Він завжди перепитував, умощуючись на Кнюховому столі:

— У вас, Кириле Гавриловичу?

— У мене, — не вловлюючи підступу й лихої іронії, чистосердечно довірявся Кнюх. — Порадьте, що мені робити?

— Удочеріть її! — охоче радив Сідалковський. — На старість як знайдете.

— Ви не вірите?! Насміхаєтесь, таким чином, Сідалковський!

— Чому ж? Цілком може бути. Якщо вона виросла без батька…

Кнюх втягував, як Мамуня, голову в плечі, вирячував очі й, повернувшись, сідав за свій стіл. Сідалковський виходив, щільно зачиняючи за собою двері, чим змушував Кнюха ще раз вставати з-за столу, й прочиняти двері. Саме за цю звичку — тримати двері кабінету напіввідчиненими — фіндіпошівці й прозвали його людиною з напіввідчинених дверей.

Кнюх жив однією потайною мрією: відбити у когось дружину. Ну, якщо не відбити, то хоча б переспати з нею. Але обов'язково із заміжньою, і щоб про це потім дізнався її чоловік. Ця ідея фікс прийшла до нього, як приходить у дім непрохана гостя: неждано-негадано. Усілася на тахті, заклала ногу за ногу і, підморгнувши, тихо порадила: «А ти, Кнюх, теж укради у когось дружину. У тебе ж украли… Коли в когось болітиме, тобі одразу полегшає. Для чого тобі цей мотузок, ота пляшка «Білого міцного» чи хересу таврійського? Залиш це все для дружини друга. Окрім мотузки, звичайно. Запроси якесь подружжя до себе. Але відповідно підготуйся. Навчись казати компліменти. Не вмієш сам, то сядь і випиши дещо з книжок. Тільки не кажи після кожного комплімента: «Отаким чином…» А за свої фізичні дані, Кнюх, не переживай. Пам'ятаєш, Сідалковський казав: «Жінка любить вухами, чоловік — очима…» А ЧИМ ТИ, КНЮХ, — невідомо… Випий сто грамів — не більше, тобі для сміливості вистачить, решту залиш для гостей — вони саме задля цього прийшли. І не зволікай— одразу запрошуй гостю (чоловік із задоволенням посидить біля пляшки) на падеграс. Це, здається, єдиний танець, який ти знаєш… Перед цим у кімнаті зроби інтимну напівтемряву… А далі? А далі сам знаєш, що робити. Ти ж уже, Кнюх, не маленький…» І щезла.

Кирило Гаврилович протер очі, але на тахті вже нікого не було.

До того вечора готувався він довго. Багатьох запрошував Кнюх до себе, але прийти погодилися лише Панчішки: Масік та Майоліка.

Майоліка з'явилася, як завжди, в усьому рожевому і з рожевою порцеляновою статуеткою в руках — подарунок для Кнюха. На ній було декольтоване плаття з рожевого шефону (носила на честь Масікового шефа), оздоблене ще рожевішими тасьмами. Стрункі й пухкенькі ніжки Майоліки в рожевих панчішках щільно облягали високі рожеві чобітки на тоненьких рожевих каблучках.

Порцелянову статуетку вона поставила на жардиньєрку, на яку падали яскраві рожеві промені з-під рожевого абажура, танули у тюлевих гардинах, котрі від того проміння й досі рожевіли.

Майоліка цвіла, як рожеві флокси напровесні, від уваги, від надзвичайно віртуозного падеграсу,