Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

їй обручки із скарбу, не відкриваючи всієї таємниці, а коробку десь інде переховав… Або, може, таки примудрився відправити в Німеччину… Та хоч би як, а мене все це тепер не обходить… Шкодую тільки, що нещасна Росія втратила… У мене, чорт забирай, тепер інша проблема, де закопають, — раптом мало не вигукнув зло Адамадзе, — чи й не закопають, а поріжуть на шматки колишнього князя студенти-медики…

— Я ще сам поцікавлюсь висновками медиків, — спробував заспокоїти старого Коваль. — Ви в історії хвороби, певно, не все прочитали як слід.

— Ет, — махнув рукою Адамадзе, — як співається у пісні, «уже не изменить нам курс корабля…». Я вам ще одну заспіваю, табірну. Сам поклав там на музику слова якогось поета, теж зека, на прізвище, здається, Домовитов… — Старий знову потягся за гітарою і, похиливши голову, тихо заспівав:

«Знаю я, далеко нас загонят… Где-то в тундре, в жестокий мороз без молитвы меня похоронят у корявых, застывших берез. И никто не разыщет могилы, никогда не узнает о ней. Только ветер протяжный и стылый будет выть над могилой моей, только горькие листья березки будут падать, как слезы с ветвей…»

Адамадзе раптом припинив спів і розридався. Коваль налив йому води, але старий відмахнувся.

— Я втомився, полковнику, дуже втомився, я хворий, — пробурмотів, схлипуючи, він. — Залиште мене, прошу… Я вас дуже прошу…

Коваль глянув на мокре від сліз, жовте, як лимон, обличчя Адамадзе, підвівся і тихо вийшов з кімнати… Через кілька хвилин він покинув цю юдоль суму і спогадів…

21

Капітана Андрійка Коваль застав у кабінеті в доброму гуморі. На колегії його похвалили за чіткі оперативні дії і дізнання у справі вбивства колишньої співачки Гальчинської, про яке багато говорили в місті.

— Отакі діла, — похвалився капітан. — Вашими молитвами, вашою наукою і допомогою користуємось.

Полковникові не хотілося псувати настрій начальникові карного розшуку, і він відмовився від свого задуму розповісти Андрійкові про Адамадзе. Адже капітан хоч і вийшов на старого грузина, проте не зацікавився ним як слід і не «розробив» його. Натомість Дмитро Іванович поздоровив капітана і побажав йому й надалі так чітко, оперативно розкривати трагедії і знаходити винуватців. І нехай не більшає, а меншає таких тяжких і сумних пригод у місті.

— А воно ж усе більшає, — зітхнув Андрійко. — Два нерозкритих убивства ще висять в мене ось тут! — Капітан поплескав себе по потилиці. — За Гальчинську — Славова похвалили, навіть відзначили цінним подарунком, а за ці два накрутили хвоста.

— Остапе Володимировичу, — змінив тему розмови Коваль. — А де ключі від квартири Гальчинської? Ви ще не передали їх у жек? Адже ці ключі, певно, не речовий доказ і до справи ви їх не приєднали.

— Ні, — відповів капітан. — Але чого ви, Дмитре Івановичу, знову, — Андрійко хотів сказати «за рибу гроші», але стримався, — за Гальчинську. З нею покінчено.

— Так, — погодився полковник. — Розумію. Мені тільки ключі потрібні.

— Немає таких ключів, Дмитре Івановичу, — незадоволено промовив господар кабінету, — хіба я вам не казав?! Після вбивства Славов замкнув квартиру і гайнув в аеропорт. Ватянку і молоток, як ви знаєте, викинув в урну на Чкалова. А ключі, тікаючи, він випадково поклав не у ватянку, а до кишені штанів і виявив їх тільки в Борисполі. Там, за його словами, й викинув. Ми їх не знайшли. Користалися своїми.

— Значить, квартира й досі порожньою стоїть?

— Так. Опечатана.

— Я все ж таки хотів би до неї заглянути.

— Ну, Дмитре Івановичу, — надув губи капітан. — Там абсолютно нічого немає… Я ж сам обшукував.

— Вірю, вірю, — погодився Коваль, — знаю вашу доскіпливість… А все ж хочеться побувати в ній..

Андрійко знизав плечима і висунув одну з шухляд столу.

— Ось мої ключі, оцей підходить, — показав на довгастий плаский предмет — ключ не ключ, відмичка не відмичка, — там один замок, другий поламаний.

Коваль узяв ключ і з словами: «Я скоро поверну» — покинув кабінет, залишивши в ньому збентеженого і сердитого господаря.

…У колишній квартирі Гальчинської Дмитро Іванович змахнув труху із шкіряного крісла, в якому, певно, любила сидіти співачка, а може, й сам гауптштурмфюрер, і опустився на нього.

Довго сидів він нерухомо. Полковник, як актор, входив у роль — уявляв собі життя, що буяло в нині мовчазних стінах квартири, персонажів трагедії цього життя. У думці він ставав гауптштурмфюрером, володарем скарбу, міркував, де він сам при потребі сховав би коштовності.

Капітан сказав правду: сама кімната і все в ній було детально оглянуто, обшукано, стіни вистукано і перевірено спеціальним приладом — нічого в них не ховалося. Під підлогою теж нічого не було, у меблях, крім тієї сховки у шафі, яку виявив Андрійко, більше цінностей не знайшлося. Капітан навіть шкіряну обшивку сидіння у кріслі, на яке сів Коваль, безрезультатно підірвав, і тепер під ногами було повно злежаної трухи.

Відчуваючи своє безсилля, Коваль відкинувся головою на високу стінку крісла і замислився… Через хвилину-другу він стрепенувся: здається, задрімав! Полковник злякався: невже таки старість?! Ні, ні, він просто погано спав цю ніч. Снилися якісь кошмари, у снах все дико змішалося: Апостолов танцював з Адамадзе, есесівці гралися алмазами, і Раух ковтав їх, як галушки, голі дівчата збирали розкидані по землі персні, а він, Коваль, бігав від одної до другої, складаючи коштовності у залізну скриньку.

«Отже, — знову підсумовував у думці полковник, — Андрійко з помічниками усе тут винишпорив і, виходить, Адамадзе не має рації, підозрюючи, ще гауптштурмфюрер Раух сховав коробку у коханки. Якщо ховав би, то, певна річ, у якійсь стіні, котрі грубі, у три-чотири цеглини, як будували колись. Цей будинок теж старий, дореволюційний, як і оселя, де живе тепер Адамадзе, але вигідно відрізняється від Будинку старих. До революції він, очевидно, планувався, як «доходний дім», а пізніше зазнав внутрішнього перепланування». Міркуючи про це, Дмитро Іванович, подумав, що слід поцікавитися у старожилів, які тут були раніше квартири. Можливо, ця квартира Гальчинської