Читати книгу - "Високий Мисливець"

— Розкажіть нам про цю пригоду.

— Хай іншим разом. Спасибі, що підвезли. Ate otro dia! До побачення!

Запитавши для годиться «Da licenca?» — «Ви дозволите?», Караї, не чекаючи відповіді, підтягнув канат, відчепив гак од щогли і розвернув човен прямо проти гирла Набілеке. Вітер ураз напнув підняте вітрило, мисливець привітно помахав рукою на прощальне вітання з палуби канонерки.

Поки що все йшло так добре, що кращого не можна було й сподіватися. Військові дивилися на конфлікт між індіанцями й поміщиком так само, як і він. Вони не мали особливого бажання допомагати в нечесній грі, але мусили це робити, діставши наказ. Вони подбають, щоб наказ не надійшов занадто швидко, а коли його одержать, то виконуватимуть без зайвого поспіху. Недаремно в ті часи у Бразілії було поширене слівце «amanha», тобто «завтра»; це «завтра» могло означати і «за місяць», а, якщо потрібно, — то й «за півроку». Отож мисливець мав досить часу, щоб здійснити свої плани, перш ніж прибуде військо.

Єдине, що страшенно дошкуляло йому тепер, — це полуденна спека. Вітер ущух, тому Караї згорнув вітрило, зняв щоглу і поклав її у човен, щоб не заважала веслувати.

Незабаром мала бути фазенда Карліто. Ще вранці Караї поклав собі переночувати десь недалечко від фазенди, а вдосвіта, ще затемна, просковзнути повз неї далі, але тепер, коли він дістався сюди завдяки канонерці набагато швидше, йому випадало це зробити значно раніше; що ж, у полуденну пору, коли у фазенді всі сплять, непомітно проминути маєток було навіть зручніше, ніж уночі. Караї не поспішав. Зустріч з кадувеями мала відбутися за кілька миль звідси, і до неї лишалося ще два дні. Недалеко до річки спускався густий, тінявий гайок, який видно було і з фазенди. Там Караї і вирішив спокійно порибалити, щоб зробити собі запас в'яленої риби.

Берег біля маєтку також поріс лісом, особливо густим обабіч струмка, який вливався у річку. Коли мисливець проїздив повз цей лісок, у нього промайнула спокуслива думка стати на відпочинок тут, коло самої фазенди, щоб вивідати, чи готові її мешканці до збройної сутички з індіанцями. Та він відігнав цю думку і поплив далі. Берег був високий, і мисливець міг проскочити повз фазенду так, щоб його ніхто не побачив. А як захоче, він завжди зможе прийти сюди і пішки. Та хоч як тихо веслував Караї, прослизнути непоміченим йому не вдалося. Він страшенно здивувався, коли з високого берега зненацька пролунало:

— O dotor! Porque passa de largo? Nao sea brabo. Atraque! — Чому ви проїжджаєте повз нас, докторе? Не гнівайтеся й пристаньте!

Хтось у фазенді не спав навіть у час сієсти.

Над берегом визирнула Карлітова голова — кругла й усміхнена, як місяць уповні. Дуло рушниці, що стриміло поряд, різко контрастувало з усмішкою на ній.

— Добре мені запрошення — з рушницею в руках! Чи, може, ви заперечуєте проти того, щоб я проїхав біля вашого берега? Скажіть — тоді я пропливу понад тим берегом.

— Dios me livre![64] Ця рушниця не для вас. Я молився, щоб сюди заїхав хтось, на кого можна покластися. Сам бог послав нас.

— Не пригадую, щоб хтось отаке говорив про мене. Скоріше навпаки. Але в мене чимало свого клопоту. Зупинюсь за милю вище на вашому березі, ген у тому гайку, а ви, як хочете, приходьте туди. Якщо ж це вам незручно, я отаборюсь на тому боці — на індіанських землях.

— А чому б вам не скористатися з нашої гостинності і не побути в нас якихось два-три дні?

— У мене є досвід такої гостинності ще з часу відвідин Порто Браги.

— Кажуть, що ви кожному допомагаєте, навіть коли вас про це не просять.

— То інша річ. Отже, ви не так пропонуєте свою гостинність, як потребуєте моєї допомоги? Я, бачте, краще розумію відверту пропозицію, аніж розмову манівцями. Кажете, на два-три дні? Що ж, двома днями можу поступитися. Я спущуся трохи за течією і стану там, де струмок вливається у річку.

Караї спрямував човен у глибоке гирло струмка, береги якого поросли деревами та кущами. Таким чином, він був зовсім близько від маєтку, ліс ховав його табір від надто цікавих очей, а сам він бачив і берег, і річку. Міцно прив'язавши човен і вийшовши з лісочка, Караї побачив, що Карліто лаштується в дорогу. Він приніс до берега весла й щоглу. Пораючись біля човна, Карліто ні на мить не випускав з рук вінчестера.

— То що ж у вас на серці і кого ви боїтеся? Я ще не бачив, щоб люди ходили вдома обвішані зброєю.

— Зараз немає часу розповідати, бо, якщо ви зостанетесь усього на два дні, мені треба поспішати. Дружина розповість вам усе докладніше. Я найняв кількох парагвайців валити ліс, і тепер вони вимагають, щоб я негайно заплатив за роботу, інакше вони спалять маєток. Але в мене дома немає грошей — отож мусив їхати по них до фортеці. А як їхати, коли тут лишаються самі жінки? Адже ті негідники загрожували нам!

— Скільки ж їх, тих парагвайців? І як вони озброєні?

— Їх шестеро і у них дві мисливські рушниці.

— Гаразд, я побуду замість вас, але майте на увазі, щонайпізніше післязавтра увечері поїду далі. Втім, стривайте! Чи не збираєтеся ви часом влаштувати якусь чортівню, щоб обдурити своїх робітників? З таким ділом я не хочу мати нічого спільного.

— Як ви можете отак думати про мене? Я просто знаю, що на вас можна покластись. Але пробачте, мені пора їхати!

Карліто вже сідав у човен.

— Хвилинку! Я теж висуваю умови. Повернувшись, ви заплатите за роботу лісорубам, як домовилися з ними, але грошима, а не товарами, на які тутешні купці нагнали ціни! Я сам буду при виплаті і простежу, з чим вони поїдуть. З цими хлопцями я побалакаю і подбаю, щоб вони поводилися пристойно, але не дозволю, щоб ви ошукали їх.