Читати книгу - "Ліки від страху"

Кімната була тьмяно освітлена настільною лампою із зеленим скляним абажуром, і від цього непевного світла лежала на обличчі Лижина печать утоми чи хвороби. Він стояв посеред кімнати навпроти мене й мерзлякувато гладив долонями плечі, що виступали з накинутої хутряної безрукавки. Через худорлявість, високий зріст і цей хутряний жилет, який ховав руки, він був схожий на понадрозмірний манекен для демонстрації зразків нікудишнього одягу, і мені ця схожість здавалася особливо сильною тому, що рухи Лижина були якісь незграбні, невпевнені, наче всі його кінцівки рухались не гнучкими довгими м'язами, а жорсткими металевими пружинками. Зім'яті, очевидно, ніколи не прасовані штани були внизу обтріпані. І черевики Лижина вразили мене — величезні, сорок п'ятого розміру, ґринджоли, в яких ходять будівельники.

— Чаю випити не бажаєте? — запитав Лижин неголосно. — У мене, здається, є навіть цукерки.

— Дякую, охоче вип'ю.

Лижин висунув шухляду письмового столу, дістав звідти гранчасту склянку, подивився, короткозоро мружачись, її на світло — чиста, побрязкав чимось у шухляді, дістав ложечку і пакуночок з ірисками «Киць-киць».

Чайничка для заварювання в нього, певне, не було, і він насипав заварку просто в електричний чайник. Чай був несмачний, але дуже міцний, у склянці плавали коричневі розпарені пластівці.

— А ви в якій справі? — спитав він, відкидаючи голову назад, і я подумав, що його обличчя компенсує всі вади недоладної фігури. Копиця розкошланої каштанової чуприни, коротка борідка і щемливо-сумовиті ясні очі — перелякані, неспокійні й скорботні.

— Мене цікавить особа професора Панафідіна, деякі аспекти його роботи, наукової діяльності і його наукове оточення, — сказав я. — Хочу зразу ж застерегтися, щоб ви це питання не зв'язували з моєю посадою надто буквально. Просто це елемент проблеми, яку я розв'язую.

Великим пальцем Лижин пригладив вуса — спочатку лівий, потім, не поспішаючи, праний, скуйовдив борідку, і дивився він весь час убік, поверх зеленої маківки настільної лампи, кудись у куток, де висів погано видний у сутінках чоловічий портрет. І ледь помітно усміхався.

— Та-ак? Це щось нове у кримінальному розшуку, наскільки я собі це уявляв. А чому ви питаєте про Панафідіна саме мене?

— Тому що ви багато років працювали з ним разом.

— Але ж ми вже багато років разом не працюємо.

— Через це я і прийшов до вас — спочатку багато років працювали разом, а потім перестали. Мабуть, не випадково?

— Не випадково, — кивнув Лижин.

— І що?

— Нічого. Мені б не хотілося про це говорити.

Ми помовчали, у кімнаті було тихо, лише ледь чутно дзенькала ложечка, якою Лижин колотив чай у склянці. Я глянув на портрет, який весь час скоса розглядав Лижин. Очі вже звикли до напівмороку, і я досить виразно побачив темне, мальоване олією полотно — лобатий сивий дід з виснаженим лицем і хижим, яструбиним профілем.

Я сказав:

— Звичайно, це ваше право: якщо ви не хочете, то можете не говорити. Але мене привели до вас причини надзвичайні…

Лижин, не давши мені закінчити, різко відсунув склянку, мало не перевернувши її, підхопився з-за столу, закричав хрипко:

— Не вірю, не вірю, не вірю вам! Це якісь чергові панафідінські штучки! Чому ця людина не хоче дати мені спокій? Я винен в усьому сам — усвідомлюю, винен, я перестрахувальник, нікчема, невдаха! Але я нікому не завдаю шкоди, я стараюсь дати людям благо! Чому він стоїть на моїй дорозі і не дає мені спокійно жити? Чого ви хочете від мене? Я ніякого відношення до кримінального розшуку не маю, то чого ви прийшли допитувати мене? Я в своєму житті вулиці не перейшов у незазначеному місці…

Від збудження щоки його залив хворобливий — плямами _ рум'янець, губи тряслися, і тільки руки, попечені реактивами, у саднах, опіках і задирках, переплелися так, ніби Лижин боявся, щоб вони не відірвалися.

— Заспокойтесь, будь ласка, — неголосно сказав я і опустив очі: мені було боляче дивитись на Лижина, який, мов Лаокоон, був обвитий зміями підозрілості, відрази, ненависті. — Панафідін знайомство з вами не афішує. А надто переді мною. Отож я ледве розшукав вас сам.

— Але навіщо? Навіщо я вам потрібен?

— Мені потрібна ваша консультація, підказка, порада.

Лижин гірко засміявся:

— Кому, кому в усьому білому світі я можу радити? Боюсь, ви втрапили не за адресою.

— Можливо. Але прошу про одне: повірте мені. Я не бажаю вам зла. Цікавить мене, навпаки, Панафідін. Власне, я і йому зла не бажаю, та мені незрозуміла його роль в одній дивній історії, і я хочу взнати про нього якомога більше.

— Нічим не можу допомогти. І говорити про неї не стану. Про мертвих — або добре, або нічого.

Я усміхнувся:

— Не далі як учора він був живий, здоровий і благополучний, — і подумав, що частина панафідінського благополуччя Лижину напевне не завадила б.

Не відриваючи погляду від портрета старого, ніби радячись із ним, Лижин задумливо сказав:

— Тільки в загсі людське життя відзначається від народження до смерті. Насправді людина багато разів помирає, знову народжується, знову вмирає і воскресає знову.

— І Панафідін?

— Звичайно. Ви розмовляли вчора зовсім з іншим Панафідіним, зовсім не з тим, з яким я працював багато років. Той давно помер — для мене, в усякому разі.

— Це алегорія. Але в слідчій практиці, щоб знайти істину, іноді доводиться здійснювати жахливу, протиприродну процедуру — викопувати мертвого з могили…

— Така процедура називається ексгумацією, — сказав механічно Лижин.

— Абсолютно точно, — кивнув я. — Я прошу вас для встановлення істини провести моральну ексгумацію того Панафідіна, якого ви знали багато років і який, за вашими словами, давно помер.

Лижин сидів тепер, прикривши очі