Читати книгу - "Лабіринт біля моря"

від похмурих гір, які шмагали зимові бурі, та озер, сповитих у блакитну імлу, і від холодних безлюдних вересовищ, якими громада голих варварів гонила лісових оленів». Ґібон, а слідом за ним й інші автори, безумовно ідеалізує вояків імперії, загнаних у далекі краї. Не варто їх собі уявляти сумними блідими юнаками, котрі на привалах читають Роздуми Марка Аврелія та сумують за Лесбосом і Римом. То були радше криваві й брутальні йолопи — ті захисники цивілізації. Врешті, етнічний склад легіонів становив барвисту мозаїку, і «справжні римляни» складали тут мізерний відсоток. Переважна більшість — про що свідчать надгробні інскрипції — походила з Далмації, Фракії, Іспанії, Галлії, з-над берегів Рейну, Дакії, ба навіть далекої Кападокії та Сирії. Вони, мабуть, розумілися між собою на не надто вишуканій латині, яка мала стільки ж спільного з Цицероном, як мова рекрутів армії Франца Йосифа з німецькою мовою Гофманшталя.

Кожен легіон квартирував у сталому таборі, навколо якого групувалося місцеве населення — гендлярі й ремісники. Аж до початку III століття після Р.Х. вояки не могли укладати законного подружжя під час перебування на військовій службі. Натомість вони мали коханок, і синів від такого зв’язку зазвичай призивали до легіонів. Ці народжені у далеких від столиці краях знали Рим лише з розповідей, а обличчя кесаря — з портрета, який носив хорунжий — imaginifer. Тому немає нічого дивного в тому, що ідейна сув’язь солдата з імперією та імператором ставала дедалі слабшою від покоління до покоління.

Прикордонні армії поступово перетворювалися на територіальні війська зі слабким вишколом і низькою бойовою вартістю. В 367 році після Р.Х., у часи великого нападу саксів, піктів і шкотів, несподіванка для легіонів була цілковитою через зраду вояків, які патрулювали кордон і яким варвари пообіцяли участь у поділі здобичі. Тоді також трапилися численні випадки дезертирства.

Також невпізнанно змінився характер, ба навіть зовнішній вигляд гарнізонних міст і фортець. Знавець того періоду Аян А. Річмонд так пише про це: «Нові вояки разом зі своїми дружинами й дітьми жили винятково всередині фортів, які побіжно ремонтували після нападів місцеві робітники. Форти стали невеликими укріпленими дворами, що більше нагадували середньовічні двори, ніж castellum римлян; як і в середньовіччі вояки отримували прилеглу ріллю в якості компенсації за службу. Ця нова організація, а радше її відсутність, призвела до руйнування будинків, поставлених усе ще вздовж традиційної лінії; це відкрито в багатьох фортах, де комори стали жилими помешканнями, а будинки командирів — крамницями. Центуріон старої школи зблід би, побачивши таке».

III

Попри залізну дисципліну, яку запровадив у нас Ґжесьо (а може власне тому), ми любили (хоча це слово не передає ні змісту, ні напруги почуттів) і його, і латину. З часом уроки почали складатися не лише з копітких перекладів і шліфування граматики, але частина їх також була присвячена античній культурі й цивілізації. Ми тоді заглиблювалися не тільки в таємниці дієвідмін, а й пізнавали щоденне життя в столиці імперії, озброєння легіонерів, ритуал Сатурналій.

Звісно, то був ідеалізований Рим, Рим громадянських чеснот, суворої мужності. Ні скандальне життя кесарів, описане Светонієм, ні матірна лайка з шинків Помпеї не бруднили нашої свідомості. Сципіон Старший, Катон, Гракхи, добрі кесарі з роду Антонінів подавалися як зразки для наслідування. Ми, звісно, знали про долю рабів, жорстокі переслідування християн, шаленства Калігули, проте над усіма цими сутінками потужно світила зірка розуму.

Не знаю, коли це трапилося (а мабуть, не трапилося несподівано), але латинська мова почала нас затягувати й захоплювати. Спершу, якщо добре пригадую, самі лиш її звуки — поважні, гранітні, а водночас ясні — гармонія добре розмежованих голосних і приголосних. Найпростіші речення мали лінію, міцно окреслений контур, наче були викуті з каменю. Eadem nocte accidit, ut esset luna plena — Тієї ночі трапилося, що місяць був уповні. Ніби те ж саме, але не те. Отож, ми огорталися нашою мовою-лепехою, мовою землі та її шепотінь, як плющ навколо мармурової колони.

У моєму зацікавленні латинською мовою та в помірному — погоджуюсь — поступі в цій царині був, так би мовити, особистий момент. У кам’яниці навпроти мешкала юна істота, округлі форми якої, каштанове волосся та ямки на щічках викликали у мене запаморочення і сум’яття в думках. Вона була дочкою професора латинської мови (не з нашої, щоправда, гімназії), проте ми його знали, адже він був автором хрестоматії текстів, над якою ми ламали собі голову; він також публікував статті в щомісячнику «Filomata», а це видання ми передплачували (обов’язково) за посередництва Ґжеся. Я частенько сидів на балконі з латинською граматикою Авербаха і Домбровського й удавав, що читання цього винятково нудного твору викликає у мене екстаз.

То був, властиво, акт розпачу. Якщо об’єкт моїх полум’яних почуттів і з’являвся на балконі, то призначено це було не для мене. Інколи вона ковзала по мені неуважним поглядом, так, як ми дивимося на хмари, які пливуть по небі. Вона чекала на мого старшого однокашника з ліцею, високого молодика з кучерявою білявою чуприною, безумовно пристойного (він був хорунжим нашого шкільного прапора і на урочистостях, перепоясаний шарфом і в білих рукавичках, виглядав справді блискуче), але він, я добре це знав, не міг зробити її щасливою. Мало не щодня о п’ятій пополудні вона і мій смертельний ворог виходили з будинку і зникали за рогом маленької вулички в затінку каштанів, де (про це мені підказувала розпалена уява) діялися жахливі речі: він брав її попід руку (всупереч найсуворішим заборонам регламенту середніх шкіл) і, може, навіть відтискав на її шовковій рукавичці полум’яний поцілунок. Буря суперечливих почуттів вирувала в моїй засмученій душі:

Оdi et amo. Quare id faciam, fortasse requiris. Nescio, sed fieri sentio et excrucior.