Читати книгу - "Мерзенна сила"

першу з тією дівулею, та все ж порівнювала… і то було просто нестерпно. Отак взяти і здатися без бою на ласку якогось незнайомця, щойно він скинув на неї оком і сказав кілька слів… забути (навіть цього не помітивши) про свою гідність та свободу, які уявлялися їй невід’ємними ознаками дорослої, розважливої, розумної жінки… це ж абсолютно неприйнятно, негідно, непристойно.

Третя Джейн виявилася в купе гостею цілком новою і несподіваною. Перша була — нехай уже — відголоском дівочих мрій і сподівань, другу вона вважала своїм нормальним, справжнім «я», а от про існування третьої ніколи й не підозрювала. І ось із незнаних досі джерел, що раптом зануртували під впливом чи то благодаті, чи спадковості, на неї ринули бурхливі потоки почуттів та думок, про які вона, звісно, часто чула, та ніколи не пов’язувала їх із реальним життям. Якби ті почуття й думки просто говорили їй, що не годиться ставитися так до якогось незнайомця, то це ще можна було б зрозуміти, але ж ні — вони звинувачували її у тому, що вона не ставиться так до свого чоловіка! Словом, почуття, які вперше з’явилися під час розмови з господарем сент-енського маєтку, — провина перед Марком і жаль — нікуди не зникали. Так, Марк зробив фатальну помилку, але тепер треба, будь-що треба ставитися до нього набагато краще, ніж досі. Властиво, саме на цьому й наполягав господар. 1 так у ту мить, коли всіма її думками безроздільно володів інший, Джейн, скоряючись якимсь невиразним, не надто зрозумілим почуванням, твердо постановила дати Маркові набагато більше, ніж давала досі; так вона, либонь, даватиме щось і самому господареві. Це було настільки дивно, настільки химерно, що в голові у неї все остаточно змішалося, й над тим хаосом, не докладаючи жодних зусиль і навіть не особливо над усім цим замислюючись, запанувала четверта Джейн — справжня.

Та четверта Джейн, яка так легко взяла гору над трьома першими, просто раділа. Ніхто не мав над нею влади, адже вона перебувала у сфері впливу Юпітера, де завжди панує ясне світло, чудова музика і святкові веселощі, б’є через край життя і здоров’я, сяє радість і втіха. Джейн уже майже й не згадувала про ті чудернацькі відчуття, які охопили було її наприкінці розмови з господарем, хоч, опинившись тоді за порогом, вона почувалася так, ніби їй звалилася з плечей ціла гора. Будь-яка згадка про це повертала думку до самого господаря, та й узагалі, хай про що вона думала, рано чи пізно все одно поверталася подумки до нього, а відтак — до радості. З вікна потяга Джейн бачила, як падає на стерню та на безлисті вже дерева косе сонячне проміння, і воно нагадувало їй звуки сурми — врочисті і дзвінкі. Погляд зупинявся на кроликах та коровах, що пропливали мимо, і серце повнилося любов’ю — веселою і радісною. На півдорозі в купе підсів якийсь зморшкуватий, висхлий дідок, вони з Джейн розговорилися, і його мова — прониклива й осяйна, солодка як мед і суто англійська, наче вапнякові пагорби, — викликала в неї щирий захват. Вона з подивом усвідомила, що вже геть відвикла від музики, й одразу ж постановила, що цілий вечір слухатиме вдома платівки з хоралами Баха. Або ні — краще почитати перед сном Шекспірові сонети. Навіть легкий голод і спрага приносили Джейн втіху: їй було приємно думати про те, що вдома треба буде приготувати собі цілу купу грінок із маслом. А ще вона тішилася своєю вродою, бо чомусь мала таке відчуття — хтозна, чи слушне, але марнославством тут навіть не пахло, — ніби та її врода з кожною хвилиною розпускається і розцвітає, перетворюючись на пишну, чарівну квітку. Нічого дивного, отже, що після того, як старий селянин зійшов з потяга у Кюр-Гарді, Джейн підвелася і підійшла до дзеркала, яке висіло на стіні. Авжеж, виглядала вона гарно, напрочуд гарно — проте марнославства у цьому й справді майже не було, бо ж її врода квітла не для неї самої, а для інших, насамперед — для господаря сент-енського маєтку, який володів нею так безроздільно, що легко міг віддавати іншим, і це було незрівнянно вище, досконаліше і заманливіше, ніж залишати її тільки для себе.

Коли потяг підійшов до станції в Еджстоу, Джейн вирішила, що не сідатиме на автобус, а пройдеться до себе на сендаунські пагорби пішки — так буде набагато краще. Але що це? На платформі, де в цю пору зазвичай не було ні душі, аж роїлося від люду, наче на лондонському вокзалі наприкінці робочого тижня. Їй ледь вдалося протиснутися до виходу; люди — сердиті, грубі і якісь розгарячені — снували по платформі в усіх напрямках. «Ану назад у потяг, швидко!» — заверещав хтось. «Не їдете — забирайтеся під три чорти зі станції!» — почулося з іншого боку. «Якого дідька?!» — гаркнув хтось просто позаду, а тоді десь поблизу жіночий голос перелякано залопотів: «Ой, Боже мій, Боже, що ж це таке робиться?» З-поза станції долинав страшенний шум і гамір, наче замість колись тихого і спокійного містечка там вирував переповнений стадіон, а вулиці були освітлені незвично яскраво.

4

Через кілька годин вкрита синцями, перелякана і до смерті втомлена Джейн опинилася на якійсь незнайомій вулиці; довкола сновигало чимало інститутських поліціянтів; було тут і кілька дівчат із жіночого допоміжного корпусу. Занесло її сюди чисто випадково; так буває, якщо намагаєшся дістатися додому понад берегом моря саме тоді, коли починається приплив. Взагалі-то найкоротший шлях пролягав по Ворвік-стріт, але там громили крамниці і щось палили, тож довелося звернути у бічну вуличку. Джейн спробувала було пройти горою, повз сиротинець, але й там її спіткала невдача — з тієї ж причини. Тоді вирішила зробити ще більший гак, проте знову намарне — приплив увесь час її наздоганяв. Врешті-решт вона вискочила на Боун-лейн, наче тиху й безлюдну, та відразу ж наштовхнулася на двох інститутських поліціянтів (їх узагалі швендяло навколо хоч греблю гати — та от тільки зовсім не там, де здіймалася найбільша буча); вони крикнули їй: «Туди не можна!» і відвернулися. На вулиці було доволі темно, а вона вже геть знесиліла, тож і спробувала з розпачу прошмигнути мимо. Звісно, нічого доброго з цього не вийшло;