Читати книгу - "Мерзенна сила"

— Коли ви їх побачите?

— Вони приходять, коли їм заманеться. Щось наша з вами бесіда набула надто врочистого відтінку… Хочете, покажу вам зараз і кумедний бік послуху? Ви ж не боїтеся мишей, правда?

— Кого? — здивувалася Джейн.

— Мишей.

— Та ні… — розгублено протягнула Джейн.

Господар подзвонив у дзвіночок, що стояв біля дивана, і в кімнаті майже відразу з’явилася пані Меґз.

— Принесіть мені попоїсти, будь ласка, — сказав він. — Вас, пані Стадок, сніданок чекає внизу — до того ж набагато суттєвіший, ніж мій. Та якщо ви посидите зі мною, доки я їстиму, то побачите одну з принад нашого дому.

Пані Меґз повернулася з тацею, на якій була склянка, карафка з червоним вином і невелика хлібинка. Поставивши тацю на столик біля дивана, вона відразу ж вийшла.

— Бачите, — показав господар на харчі, — я живу тут, наче той король із «Керді». До речі, напрочуд приємна дієта. — 3 цими словами він відламав собі шматок хліба і налив вина.

— Я не читала такої книжки, — озвалася Джейн.

Доки господар їв і пив, вони трохи поговорили про ту книжку; та ось господар поставив склянку назад на тацю, змів просто на підлогу крихти і сказав:

— А тепер, пані Стадок, обіцяна розвага. Тільки мовчіть і не ворушіться.

Він вийняв з кишені маленький срібний свисток і неголосно свиснув у нього. Джейн спокійно сиділа; кімната тим часом сповнилася якоюсь густою, ледь не відчутною на дотик тишею, аж ось почулося спочатку шкряботіння, потім шарудіння, і за кілька секунд вона побачила трьох опецькуватих мишей, які прокладали собі шлях крізь густу ворсу килима — їм та ворса мала видаватися схожою на рясний підлісок, — рухаючись чомусь не навпростець, а широкими зигзагами, і незабаром наблизилися так, що можна було вже розгледіти, як поблискують крихітні оченята і ворушаться, винюхуючи, що там попереду, маленькі чорні носики. Хоча Джейн і сказала, що не боїться мишей, їй усе ж було трохи лячно бачити їх мало не в себе під ногами, і вона ледь всиділа на місці. Та все ж усиділа, і саме завдяки цьому чи не вперше в житті побачила мишей такими, якими вони є насправді — перед нею були не перелякані створіннячка, що притьмом прошмигують час від часу десь у кутку, а граціозні тваринки з чутливими, ніби затягнутими у лайкові рукавички передніми лапками і прозорими вушками; встаючи на задні лапки, вони дуже нагадували мініатюрних кенгуру. Швидко і нечутно миші нишпорили туди й сюди по підлозі, аж доки там не зосталося жодної крихти. Господар подув у свисток вдруге — всі три миші шурхнули геть і через кілька секунд зникли за ящиком з вугіллям — і зі сміхом в очах поглянув на Джейн. «Ні, він не старий, — подумала вона, — аж ніяк не старий».

— От бачите, — озвався він, — усе дуже просто. Люди хочуть позбутися крихт, а миші ждуть не діждуться, щоб їх забрати. Скажіть, хіба ж тут є через що сваритися? Розумієте, послух — це радше танок, аніж наслідок муштри, особливо, коли йдеться про чоловіка і жінку, які мають навпереміну слухатися одне одного.

— Якими ж великими ми їм здаємося… — прошепотіла Джейн, можливо, не надто доречно, але в неї були для цього свої причини. Якусь мить вона й справді думала про те, що в очах у мишей мала б виглядати сущим велетнем, та раптом перспектива немов перевернулася, миші вилетіли їй із голови, і вже вона сама химерним, незбагненним чином стала почуватися достеменною дрібнотою порівняно з чимось нестерпно великим, справжнім породженням Бробдінґнеґу, що невблаганно насувалося й ось-ось мало з’явитися тут, у цій кімнаті. Дихати стало важко, вся сила й енергія раптом мовби кудись випарувалася; Джейн ледь не у розпачі зиркнула на господаря і вражено завмерла, бо той також хтозна-чому видавався тепер таким же маленьким, як і вона сама. Кімната враз ніби зібгалася, зробилася не більшою за мишачу нірку, а на додачу до всього ще й буцім трохи перехилилася — так, наче зігнулася під незмірною вагою і сяйвом тієї безформної величі, яка була вже зовсім близько. Немов крізь сон Джейн почула, як господар лагідно каже:

— Перепрошую, але тепер вам краще піти. Людям тут не місце, та я вже звик. Ну, йдіть, швиденько!

Зійшовши із розташованого на вершині пагорба селища вниз до станції, Джейн побачила, що туман починає розвіюватися вже й у долині. У ньому то тут то там з’являлися чималі прогалини, і потяг, у якому Джейн їхала назад до Еджстоу, раз у раз виринав із імли в острівцях м’якого передвечірнього світла.

Дорогою додому в душі у неї панував такий сумбур, а до голови приходили настільки різні думки, що якби хтось постановив собі в усьому цьому розібратися, то міг би подумати, ніби в купе сидить не одна Джейн, а цілих три, ба навіть чотири.

Перша Джейн просто пригадувала кожне слово і кожен рух господаря та насолоджувалась ними; всі її оборонні мури — доволі скромний набір сучасних ідей, що досі становив для неї основу життєвої мудрості, — змив без сліду клекітливий плин почуттів, яких вона не розуміла і не могла проконтролювати, хоч і намагалася. Це, властиво, ставила собі за мету друга Джейн, яка до першої ставилася з неприхованим презирством, адже саме таких жінок завжди відверто зневажала. Якось, виходячи з кінотеатру, вона почула, як молоденька, крикливо одягнута дівчина з густо наквацяним косметикою обличчям і м’ятним льодяником у роті — таких можна побачити за прилавком у першій-ліпшій крамниці — каже подрузі: «Ох і красень! Якби він подивився так на мене, я пішла б за ним хоч на край світу.» Хтозна, чи мала рацію друга Джейн, порівнюючи