Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори"

прокинувся старий вулкан і надумав повивергатися знову. Двері за спинами гномів були майже зачинені, і тільки закладений камінець не давав їм зачинитися повністю, але й крізь щілину до них долинало жахливе відлуння, що котилося вгору тунеликом із далеких глибин, — відлуння реву і тупоту, від якого двигтіла вся гора.

Гноми враз позабували свою радість і те, як самовпевнено похвалялися ще хвилину тому — перелякано попадали, де стояли. Смауга ще рано було скидати з рахунку.

Треба, неодмінно треба рахуватися з живим драконом, якщо живеш у нього під боком. Дракони можуть і не користуватися всім своїм величезним багатством, але вони знають його до найменшої дрібнички, надто коли довго ним володіли, і Смауг тут не був винятком. Неспокійний його сон (у якому воїн, невеличкий, зовсім мізерний, але наділений гострим мечем і великою відвагою, грав вельми неприємну роль) змінився дрімотою, а дрімота — цілковитим пробудженням. У його печері тягло чужим духом. Чи то не протяг із тієї невеличкої нори? Дарма що така маленька, вона весь час непокоїла Смауга, і тепер він підозріливо витріщився на неї, дивуючись, чому досі не додумався забити її камінням. Недавно він ніби чув якісь невиразні відлунки з тієї нори — так наче хтось там стукав нагорі. Дракон заворушився, витяг шию, принюхався. І побачив: немає чаші!

Злодії! Тривога! Гвалт! Такого не бувало, відколи він загніздився у Самітній горі! Його лють годі змалювати — десь так лютяться хіба що багачі, коли мають більше, ніж можуть спожити, і раптом утрачають дрібничку, яку мали давно, але ніколи не користувалися нею. Смауг вивергав полум'я і хмари диму, тупотів, бив хвостом, потрясаючи всю гору. Спробував просунути голову в ту маленьку нору, але марно, і тоді, скрутивши своє довжелезне тіло в кільця, гуркочучи, мов підземний грім, заквапився зі свого глибокого лігвиська через великі двері, далі просторими переходами кам'яного палацу — аж до передньої брами.

Гнала його одна-єдина думка: обнюшити всю гору, але спіймати злодія, роздерти й розтоптати його. Ось дракон вилетів із брами, і води річки з несамовитим шипінням знялися вгору клубами пари. Вище, вище здіймалася вогнедишна тварюка, аж поки всілася на вершині, випустивши два струмені — зеленого й пурпурового полум'я. Гноми чули моторошне гуготіння його польоту, але тільки ще щільніше притислися до стін порослого травою майданчика, поприпадали до землі за валунами, сподіваючись якось уникнути страхітних очей дракона, що вирядився на полювання.

Так би вони там усі й погинули, коли б, укотре, не врятував їх Більбо.

— Швидко! Швидко! — видихнув він. — Двері! Тунель! Тут не можна лишатися!

Виведені цими словами з заціпеніння, гноми хотіли вже заповзти в тунель, коли Біфур закричав:

— Мої брати! Бофур і Бомбур — ми забули про них, вони внизу, в долині!

— Дракон їх повбиває і поїсть наших поні, і пропали наші припаси! — заголосила решта. — Ми нічого не вдіємо!

— Дурниці! — заявив Торін, згадавши про свою гідність. — Ми не можемо покинути їх.

Всередину, в тунель, — пане Злоткінс, Баліне, і ви двоє, Філі й Кілі,— дракон не візьме нас усіх. А ви, решта, — де мотузки? Швидко!

То були чи не найтяжчі хвилини з усіх, що досі пережили шукачі пригод. Жахливе відлуння Смаугового гніву перекочувалося по кам'яних розколинах далеко вгорі.

Будь-якої миті він міг спуститися вниз, вивергаючи вогонь, або облітаючи гору кругом, натрапити на гномів, що, мов несамовиті, тягли за мотузки над краєм глибокого урвища. Ось піднявся нагору Бофур, і ще все було гаразд. Піднявся Бомбур на рипучих від напруги мотузках, і все ще нічого не трапилось. Ось уже піднято знаряддя й кілька пакунків з припасами, і тоді налетіла небезпека.

Почулося биття гігантських крил. Червоне світло побагрило вершечки скель.

То наспів дракон.

Гноми ледве встигли повтікати до тунелю самі й повтягати свої пакунки, коли сторчголов налетів Смауг з півночі, обпалюючи схили вогнем, б'ючи величезними крильми, аж ревіло, мов буря. Його вогняний подих поморщив траву перед дверима, проник крізь щілину, яку вони лишили, обпалив гномів, причаєних у своїй криївці.

Вгору шугнуло мерехтливе полум'я, затанцювали чорні тіні скель. Тоді запала тиша — дракон подався далі. Нажахані поні заіржали, обірвали свої мотузки й помчали геть. Дракон кинувся вниз за коненятами і щез з очей.

— Кінець нашим бідолашним коненятам! — сказав Торін. — Коли Смауг щось назорить, воно вже не втече від нього. Тут ми застрягли й муситимемо тут сидіти, аж поки надумаємо пройти всі ті довгі відкриті милі до річки, знаючи, що Смауг нас шукає!

Це була аж ніяк не втішна думка! Гноми заповзли глибше в тунель і лежали там, тремтячи, хоч у проході було тепло й задушливо, поки в щілину дверей зазирнув блідий світанок. До самого ранку

вони час від часу чули, як наростав і стихав рев дракона, що все гасав довкола схилів гори. Натрапивши на поні й на сліди двох таборів, Смауг подумав, що то люди припливли від озера річкою і видерлися на гору з тієї долини, де стояли поні. Але його пильні очі так і не набачили таємних дверей, а найпотужніші струмені вогню обминули невеличку заглибину з крутими стінами. Так він полював довго й марно, аж поки світанок остудив його гнів. І Смауг вернувся на своє золоте ложе — відіспатись і набратися нових сил. Ні, він не забуде й не подарує крадіжки, хай навіть тисяча літ перетворить його на порохнявий камінь. Але він міг дозволити собі почекати. Помаленьку, потихеньку він заповз у своє лігвисько й приплющив очі.

Ранок трохи розвіяв страхи гномів. Вони втішили себе тим, що небезпеки неминучі, коли доводиться мати справу з таким сторожем, і вирішили, що рано ще відмовлятися від мети. Адже ж і втекти геть саме зараз вони не могли, як зауважив Торін. їхні поні або позабігали десь, або ж попали драконові в зуби, тож доведеться пересидіти якийсь час, поки Смауг послабить свою пильність настільки, що вони зважаться здійснити довгий перехід пішки. На щастя, вони врятували досить припасів, щоб протривати на них якийсь час.

Гноми довго сперечалися, що його робити, але не могли придумати, як позбутися Смауга, — то була слабинка всіх їхніх планів, і гобіт не раз говорив їм про це. І тоді, як часто буває з тими, хто опиняється в добрячій скруті, гноми розремству-вались на гобіта, лаючи його за вчинок, який так спочатку їх потішив: узяв, мовляв, чашу й зарано роздраконив Смауга.

— А що ще, на вашу думку, має робити Викрадач? — сердито спитав Більбо. — Мене запрошено