Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори"

Дивляться знов, заплакані,

На стежку в рідній землі.

Гандальф зиркнув на нього.

— Дорогий мій Більбо! — сказав чарівник. — Щось та сталося з тобою! Ти вже не той гобіт, яким був колись.

І тоді вони перейшли місток, проминули водяний млин над річкою і так прибули під самісінькі гобітові двері.

— Леле! Що тут діється? — скрикнув Більбо.

А діялася перед його домом велика метушня: біля дверей стовбичило повно всякого народу, поважного й неповажного, і чимало входило й виходило — не витираючи навіть ніг об мату, як зауважив Більбо з досадою.

Він здивувався, ну, а юрба здивувалася удвічі дужче. Більбо, як з'ясувалося, саме втрапив на аукціон — прилюдний розпродаж його власного майна! На воротях висіло велике оголошення чорними й червоними літерами, звіщаючи, що двадцять

другого червня панове Греб, Греб і Вклунокс розпродаватимуть з аукціону майно покійного Більбо Злоткінса із Золотого кутка під Горою, Гобітон. Початок розпродажу рівно о десятій годині… А вже був майже час підобідку й речі здебільшого продані — що за безцінь, а що й задарма, як то звичайно буває на аукціонах. Злоткінсові двоюрідні родичі Торбіли-Злоткінси якраз міряли його кімнати, щоб прикинути, чи добре там стануть їхні меблі. Одне слово, Більбо мали за “гаданого небіжчика”, і не всі, хто так гадав, раділи, що та гадка спростувалася.

Повернення пана Більбо Злоткінса сколихнуло всю округу: і під, і за Горою, і за Водицею. Хвилювання і дивування аж ніяк не вляглося за тиждень. А тяганина із законом затяглася на роки. Минуло таки чимало часу, поки пана Злоткінса знову визнали за живого. Тих, що особливо вигідно купили речі на тому розпродажі, довелося дуже довго умовляти, і зрештою, аби не марнувати часу, Більбо мусив викупити чимало своїх власних меблів. Багато його срібних ложок таємниче зникли і так ніколи й не знайшлися. Сам Більбо підозрював, що тут не обійшлося без Торбілів-Злоткінсів. Ті зі свого боку вперто не визнавали, що той Більбо, який повернувся, і є справжній Більбо Злоткінс, і відтоді й довіку перестали з ним розмовляти. Адже вони так хотіли жити в його милій гобітівській норі! А втім, Більбо відчув, що втратив більше, ніж кілька срібних ложок, — він утратив своє добре ім'я. Це правда, що він назавжди лишився другом ельфів і тішився повагою гномів, чарівників і всякого такого люду, що часто проходив гобітівським краєм, — але серед сусідів перестав бути шанованим. Усі гобіти в окрузі мали його за “чудного” — окрім небожів і небог із туківського боку, хоч і їм старші не дуже дозволяли з ним дружити.

Соромно мені за Більбо, та мушу сказати, що він на те не зважав. Був собі задоволений, і спів чайника на вогні здавався йому відтоді куди мелодійніший, ніж колись, за спокійних часів, до Несподіваних Гостей. Меча свого він почепив над поличкою каміна. Обладунок виставив на особливому стоячку в передпокої, де він довго красувався, поки господар передав його в гобітонський музей. Майже все своє золото-срібло він розтратив на подарунки (корисні й незвичайні), чим, до певної міри, й пояснюється приязнь небожів і небог до свого дядечка. Чарівного перстеника пан Злоткінс тримав у великій таємниці, надягаю-чи його хіба тоді, коли приходили неприємні відвідувачі.

Він почав писати вірші й ходити в гості до ельфів; і дарма що не один сусіда-гобіт хитав головою і торкався пальцем до лоба, приказуючи: “Бідолаїшний старий Злоткінс!”— і дарма що мало хто вірив усім його розповідям, — Більбо жив собі дуже щасливо до кінця своїх днів, яких йому випало напрочуд багато.

Одного осіннього вечора, кілька років опісля, Більбо сидів у кабінеті й записував свої спогади (він хотів їх назвати “Мандрівка за Імлисті гори або Відпустка одного гобіта”), коли задзеленчав дзвоник при дверях. На порозі стояв Гандальф із якимсь гномом, а той гном насправді був Балін.

— Заходьте! Заходьте! — запросив Більбо, і скоро гості вже сиділи в кріслах біля вогнища. Балін помітив, що камізелька пана Злоткінса стала просторіша, й гудзики на ній були із щирого золота, а Більбо помітив, що Балінова борода подовшала на якийсь вершок, а прикрашений самоцвітами пояс був по-справжньому розкішний.

Звісно, розмова зайшла про пережиті спільні пригоди, і гобіт запитав, що нового в околицях Самітної гори. Справи там начебто були зовсім непогані. Бард відбудував місто Діл, і люди поприходили до нього від Довгого озера, із заходу і з півдня. Від колишньої пустки не зосталося й сліду; оброблена земля давала багаті врожаї; весна приносила квітування і пташині пісні, а осінь — стиглі плоди та веселощі. Озерне місто було побудоване заново і процвітало більше, ніж будь-коли, й чимало всякого товару йшло вгору і вниз по річці Бистрій, а поміж ельфами, гномами й людьми запанувала міцна дружба.

Голову Озерного міста спіткав лихий кінець. Бард послав йому багато золота на допомогу озерянам, але, бувши тієї породи, що легко підхоплює драконову хворобу, голова запалав пристрастю до скарбу; з більшою частиною того золота він утік і, покинутий своїми прибічниками, помер з голоду серед скель.

— Новий голова мудрий, — провадив Балін, — і його дуже шанують, адже саме йому завдячує місто своє нинішнє процвітання. Люди складають пісні, в яких співається, що в його дні потекли золоті річки.

— Отже, так чи так, а пророцтва давніх пісень виявилися правдивими! — зауважив Більбо.

— Авжеж! — підтвердив Гандальф. — А чого б їм було й не справдитися? Ти ж не перестанеш вірити в пророцтва тільки тому, що сам допоміг їм здійснитися? І чи не думаєш ти, що тільки своїм таланом ти вирятовувався з усіх твоїх пригод і тільки заради свого власного добра? Ти просто чудовий гобіт, пане Злоткінс, і я тебе дуже люблю, але, зрештою, ти — лишень маленький чоловічок у великому світі!

— То й слава небу! — сказав Більбо, сміючись, і подав чарівникові посудину з тютюном.

Примечания

1

Ярд — міра довжини; дорівнює трьом футам, або приблизно 91 см.