Читати книгу - "Гойдалка дихання"

Один із варіантів повернення додому, про які часто говорилося у таборі, передбачав, що коли ми повернемося, наші найкращі роки залишаться позаду. І з нами буде те саме, що з військовополоненими Першої світової війни — дорога додому триватиме десятиліттями. Шіштваньйонов викличе нас на останню коротку перекличку й оголосить:

— Я розпускаю табір. Забирайтеся геть.

І кожен із нас добиратиметься власним ходом, усе більше заглиблюючись на схід, у протилежному напрямку, бо на захід усі шляхи будуть відрізані. Через Урал, потім навпростець через Сибір, Аляску, Америку, а потім через Гібралтар і Середземне море. Через двадцять п'ять років ми повернемося додому зі сходу через захід, ясна річ, якщо до того часу це все ще буде нашим домом, а не належатиме росіянам. Або інші варіанти: що ми взагалі ніколи звідси не поїдемо, бо нас так довго триматимуть тут, аж поки табір не перетвориться на звичайне село, без вартових веж, а ми хоча і не станемо ні росіянами, ні українцями, але будемо мешканцями, які звикли тут жити. Або що ми так довго змушені будемо залишатися тут, аж поки самі не захочемо нікуди їхати, бо будемо вважати, що вдома ніхто вже на нас не чекає, бо там давно живуть інші, бо всіх кудись депортували, ніхто не знає, куди саме, і вони самі не мають більше дому. І ще один варіант передбачав, що ми захочемо залишитися тут, бо не зможемо більше жити вдома, а вдома не знатимуть, що робити з нами.

Якщо ти надто довго не маєш жодних новин із дому, то починаєш ставити перед собою питання, чи взагалі варто хотіти додому і що саме можна хотіти вдома. У таборі у тебе забирають здатність хотіти. Тобі немає чого вирішувати, і ти не прагнеш приймати жодних рішень. Тобі хочеться додому, але ти сприймаєш це не більше ніж як спогад про минуле, ти не наважуєшся зазирнути у свою тугу за майбутнім. Тобі здається, що спогад — це і є туга. Звідки може взятися уявлення про різницю, якщо в голові постійно крутиться одне і те ж і ти настільки втрачаєш контроль за світом, що тобі вже навіть не бракує більше цього світу.

Що з мене буде вдома? Я буду ходити собі туди-сюди поміж горами, — думав я собі, — і промовляти ч-ч-ч-ч, як потяг. Я потраплю у свою ж власну пастку, потраплю у найстрашнішу ситуацію, ситуацію, у якій все давно відомо.

— Це моя сім'я, — говоритиму я, але матиму при цьому на увазі тих, хто був зі мною у таборі.

Моя мама скаже, що я повинен стати бібліотекарем, бо тоді ніколи не працюєш на холоді.

— Ти завжди любив читати, — скаже вона.

Мій дідусь вважатиме, що я повинен подумати над можливістю стати комівояжером.

— Ти завжди любив подорожувати, — скаже він.

Моя мама сказала би так, і мій дідусь, можливо, сказав би це, але зараз надворі була четверта річниця Перемоги і навіть попри свого ерзац-брата я не знав, чи всі вони ще живі. Тут, у таборі, професії на зразок комівояжера були непоганими для щастя голови, було про що поговорити.

Одного разу на дошці мовчання я заговорив про це з Альбертом і мені навіть вдалося розговорити його.

— Можливо, колись я стану комівояжером, — сказав я, — і у мене у валізі будуть усі можливі товари: шовкові хустки й олівці, кольорова крейда, мазі і рідина для виведення плям. Мій дідусь одного разу привіз моїй бабусі мушлю з Гаваїв завбільшки з грамофонну трубку, а всередині мушлі був синюватий перламутр. Можливо, я стану інженером-будівельником, архітектором, — сказав я на дошці мовчання у підземеллі. — Робитиму фотокопії своїх проектів. Матиму власний офіс. Будуватиму для людей, які мають гроші, один із будинків буде абсолютно круглим, як от цей металевий кошик. План я малюватиму спочатку на пергаментному папері. З підвалу догори, до самого купола, тягнеться вісь. Усі кімнати мають форми частин кола — однієї четвертої, однієї восьмої, однієї шостої, як шматки торта. Пергаментний папір я буду класти в рамку на світлочутливий папір і виставляти на сонце, щоб він освітлювався протягом п'яти-десяти хвилин. Потім фотопапір треба буде згорнути у рулон і запхнути у трубку з нашатирним спиртом, і через декілька хвилин отримаєте готовий план. Фотокопія готова — рожева, лілова, цинамоново-брунатна.

Альберт Ґіон послухав це все і сказав:

— Нафталінові випари, фотокопії, тобі ще недостатньо диму, мені здається, ти перевтомився. Як ти думаєш, чому ми опинилися тут, під землею. Бо у нас немає професій. Тут, у таборі, професіями вважаються перукар, швець і кравець. Це хороші професії, найкращі тут, у таборі. Але ти вчишся цього вдома або так ніколи і не здобудеш такий фах. Це професії, які дає тобі доля. Якби ти знав, що одного дня потрапиш до табору, ти став би перукарем, шевцем або кравцем. Але ні в якому разі не комівояжером, будівельником чи архітектором.

Альберт Ґіон мав рацію. Хіба носити вапно — це професія? Якщо ти роками носиш вапно або шлакоблоки, розвантажуєш вугілля або видряпуєш руками з землі картоплю, прибираєш у підвалі, ти можеш навчитися робити це добре, але це ніяка не професія. Найважча з можливих робіт, але не професія. Від нас вимагалася тільки робота, а не професія. Ми завжди були чорноробами, а це ніяка не професія.

Ми вже не були такими страшенно голодними, а лобода все ще була сріблясто-зеленою, а потім стала колючою і вогняно-червоною. Тільки тому, що ми пережили голод, ми не зривали лободи, а купували собі масну їжу на базарі і їли бездумно багато. І ось стара туга за домом була підмощена новою, похапцем вирощеною плоттю. І всій своїй новонабутій плоті я змушений був повторювати все те саме: колись і я пройдуся повз елегантні вітрини. Навіть я.

РЕТЕЛЬНІ, ЯК ТИША

Після того як закінчився час, коли всі ми складалися тільки зі шкіри і кісток, коли я вже пережив рятівні обмінні оборудки, балетки, готівкові гроші за роботу, додаткову їжу, нову плоть під шкірою і новий одяг у валізі, прийшло несподіване звільнення. Про всі п'ять років табору я можу сказати п'ять речень:

1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Нульова зона — це щось несказанне.

Рятівний обмін — це гість із будинку навпроти.

Табірне «ми» — це насправді однина.

Обсяг сягає у глибину,

Але всіх цих п'яти речей стосується одне і