Читати книгу - "Гойдалка дихання"

Раз на два тижні у кінотеатрі села для нас, в'язнів табору, показували фільми і новини. Радянські фільми, але також і американські, а іноді навіть реквізовані у Берліні німецькі фільми. В одному з тижневих випусків новин показували, як у небі Америки поміж хмарочосами літає конфеті, ніби сніг, а по землі ходять і співають чоловіки у взутті на каучуковій підошві і з бакенбардами аж до підборіддя. А після фільму перукар Освальд Енйетер сказав, що такі бакенбарди називаються фаворитами.

— Ось тепер ми вже цілковито русифіковані, а будемо ще й сучасними на американський манер, — сказав він.

Я також не знав, що таке фаворити. Я рідко ходив у кіно. Через свою роботу в нічну зміну я у цей час переважно був ще у підземеллі або щойно вийшов звідти і був занадто втомлений для кіно. Але балетки на літо в мене були, Кобелян подарував мені півшини. І свою валізу з-під грамофона я тепер уже міг зачинити на ключ, який зробив мені Пауль Ґаст, чудовий ключ із трьома виступами, схожими на мишачі зуби. А від столяра у мене була нова дерев'яна валіза з врізаним замком. У мене був оновлений гардероб. Каучукові підошви не годилися для підземелля, а бакенбарди росли самі по собі, хоча я і думав, що вони пасували б радше Туру Прікулічу. Мені вони здавалися занадто мавпячими.

Але все одно, — думав я собі, — давно пора зустріти Беа Цакель або Тура Прікуліча десь в іншому місці, де ми були б на рівних, наприклад, на вокзалі з чавунними пілястрами, з яких звисають горщики з петуніями, як на курорті. Скажімо так, я сідаю в поїзд і бачу, що Тур Прікуліч сидить у моєму купе. Я коротко привітаюся з ним і сяду навпроти, трохи осторонь, от і все. Я робитиму вигляд, ніби це все, бо побачу обручку в нього на пальці і не питатиму, чи одружився він із Беа Цакель. Я витягну свою канапку і покладу її на розкладний стіл. Білий хліб із товстим шаром масла і рожевим шматочком шинки. Канапка не смакуватиме мені, але я не видам себе жодним рухом. Або я зустріну Цитру-Ломмера. Він прийде зі співачкою Лоні Міх. Я побачу, що її зоб збільшився. Вони захочуть взяти мене з собою на концерт до Атенеума. Я вибачатимусь зміненим голосом і пропущу їх досередини. Бо насправді я перевірятиму квитки і вказуватиму правильні місця в Атенеумі, тож зустріну їх обох знову при вході і з піднятим вказівним пальцем промовлю:

— Покажіть, будь ласка, ваші квитки, розподіл місць відбувається за парними і непарними числами, у вас 113 і 114, це означає, що ви сидите окремо.

Вони впізнають мене тільки після того, як я засміюся. А можливо, я і не засміюся взагалі.

Ще я думав собі, що вдруге зустріну Тура Прікуліча у якомусь великому американському місті. У нього на пальці не буде обручки, зате під руку він триматиме одну з Ціррі, і вони підніматимуться сходами. Ціррі, не впізнає мене, але він підморгне, як це робив мій дядько Едвін, коли казав:

— Я знову ризикнув собі однією бровою.

Я просто піду собі далі, от і все. Можливо, я ще буду відносно молодим, коли вийду з табору, як то кажуть, найкращі роки, як у пісні, яку співає Лоні Міх, співає як арію, і голова її трясеться: ЩОЙНО ТРИДЦЯТЬ МЕНІ МИНУЛО. Можливо, я зустріну Тура Прікуліча втретє, вчетверте і потім ще дуже часто, у третьому, четвертому, шостому або і восьмому майбутньому. Одного разу я визирну з вікна готелю на другому поверсі, подивлюся на вулицю внизу, там падатиме дощ. А якийсь чоловік розкриє парасолю. Він довго не зможе її відкрити і намокне, бо парасолю заклинить. Я побачу, що його руки — це руки Тура, але він не знатиме цього. Якби він це знав, — думаю я собі, — він поспішив би, вдягнув би рукавиці або взагалі не пішов би цією вулицею. А якби він не був Туром Прікулічем, а просто мав його руки, я гукнув би йому з вікна:

— Перейди на інший бік вулиці, під дашком ти не змокнеш.

А якщо він підняв би голову, то сказав би:

— Відколи це ми на «ти»?

А я відповів би:

— Я не бачив вашого обличчя, я звертався на «ти» до ваших рук.

Я думав собі, що колись і я пройдуся повз елегантні вітрини, де людина почуває себе не так, як у маленькому містечку, де я народився. Це буде променад над Чорним морем. Вода білою піною буде набігати такими хвилями, яких я ще ніколи не бачив. Довкола променаду будуть світитися неонові вогні і музикант гратиме на саксофоні. Я зустріну Беа Цакель і впізнаю її, її очі збережуть свій сповільнений рух і відсутній погляд. У мене не буде обличчя, бо вона не впізнає мене. Вона і далі носитиме своє важке волосся, але тепер уже не заплетене у коси, а розпущене по плечах, на скронях воно буде просіяне білими борошняними нитками і схоже на крила чайок. Її вилиці будуть такими ж високими і відкидатимуть гострі тіні, ніби опівдні на розі двох вулиць. Я подумаю про прямий кут, про село за табором.

Минулої осені за табором побудували нове село для росіян. Це були ряди будинків із готових дерев'яних частин, які привезли з Фінляндії, фінські будиночки. Карлі Гальмен розповідав мені, що дерев'яні деталі будинків були витесані дуже акуратно, а до них додавалися детальні описи монтування. Але під час розвантажування все переплуталося, і ніхто вже не знав, що до чого слід прикручувати. Тому зведення будинків перетворилося на катастрофу, бо в одному випадку деталей бракувало, в іншому їх було забагато, а іноді просто були не ті, що потрібно. Будівничий був єдиною людиною за всі останні роки, хто вважав примусових робітників освіченими людьми, для яких прямий кут має дев'яносто градусів. Він уявляв собі депортованих як людей, що вміють думати, тому я і запам'ятав собі цей випадок. Під час одного з перекурів він виголосив промову на будмайданчику про хороші наміри соціалізму і про його неспроможність. У своїй промові він дійшов висновку: росіяни знають, що таке прямий кут, але вони не вміють його досягнути.

Одного дня, — подумав я собі, — не знаю, яка саме буде річниця Перемоги і яке за рахунком це буде майбутнє, я приїду до країни гірських хребтів, у якій я уві