Читати книгу - "Зло не має влади"

— Я нічого не казала некромантові, — я стисла зуби, відчуваючи, як напружився поряд Гарольд. Проклятий алхімік: перевіряє він мене, чи що?! Чи він Гарольда перевіряє, чи… якби ж знаття, чого він хоче, слизька душа!

— Але він все одно довідається, — пошепки поскаржився алхімік. — Межа між нашими світами настільки потоншала… Якщо пан некромант з’явиться, щоб помститись… Що робити бідолашному вченому?

Я згадала рівнину, загачену Сараною, обложені скелі й мертвяків-арбалетників.

— У пана некроманта нині по горло клопоту й без вас. Не трусіться так!

— Вам казати легко… А Королева Туману?

— Думаєте, вона сюди дотягнеться? Руки закороткі!

— Закороткі, — алхімік переривчасто зітхнув. — Вона мені сниться, добродії, останнім часом дуже часто… Коли вона змогла дотягтися до короля в його королівстві… То до мене, скромного вигнанця?!

— Королівство гине, — я насилу підвелася з дивана. — А ви стогнете не знати чого. Труситеся за власну шкіру!

— Моя шкіра мені дуже дорога, — він проникливо ляпав короткими віями. — Ви молоді. Вам цього не зрозуміти!

— Ви жалюгідний боягуз, — раптом сказав Гарольд.

— Так, — алхімік уклонився. — А ви, мабуть, Гарольд. Я був знайомий із вашою матінкою… Коли вона була ще дитям. То були славні часи…

— Хто ви такий?!

— Жалюгідний боягуз, як ви вже знаєте. Тільки… після всього, що трапилось, я зберігаю вірність королю. А ви його забули, наскільки я розумію. Ви, магу дороги, забули свого короля… Ви нерозумна вівця, ось ви хто. Але, зрозуміло, маєте право зневажати такого жалюгідного…

— Гарольде! — скрикнула я.

Його руки вже потягнуся до горла алхіміка. Той відскочив у найдальший куток і сполотнів дужче — видно, зрозумів, що перестарався. Мій вигук змусив Гарольда здригнутись — і зупинитися.

— Король захищав мене, — плаксивим голосом почав алхімік. — Я вигнанець… але чесний вигнанець! Я сповна розплатився за колишні гріхи… Тепер, коли нема короля, — хто захистить мене від Мрячної Королеви? Від некроманта, якщо той забажає використати мої знання на лихо іншим? Хто…

— Тихше! — знову крикнула я.

І — диво! — обидва послухались. Я стояла посеред кімнати, тримаючи напереваги марний легкий посох; у вухах у мене тонко дзвеніло, а перед очима металися іскорки. Алхімік знову розглядав монетку, Гарольд відійшов і сів на диван. У нього смикалася повіка.

— Ми тут не для балачок, а щоб повернути Оберона! Цей виконавець — можна його змусити скасувати бажання?

— Ні, — алхімік скорботно стис губи. — Це основа магії — зворотного ходу нема… Що побажав — за те й відповідаєш…

— Ви сказали, там написано…

— Так. «Замкнено, закрито». По виконанні бажання річ переродилася. Тепер це сейф. Якби Една побажала ніколи не знати страху — в сейфі зберігався б її страх. Якби Една побажала розбагатіти — у сейфі виявилася б її бідність…

— Вона побажала забути Оберона!

Алхімік похитав головою:

— Прошу пробачення, але Оберона… його величність не можна запакувати в настільки тісну в’язницю. Де моя лупа?

Він потяг на себе шухляду столу, й та випала, розсипалися по паркету папери, фотографії, ґудзики й скріпки. Не звертаючи ні на що уваги, алхімік вихопив із купи лупу, примружив око й втупився в монету.

— Це ім’я, — сказав він раптом захриплим голосом. — Це ім’я… Так. Одне. Ім’я короля! — проголосив письменник, благоговійно дивлячись на монетку. — Ось що вона тут сховала. Забуття прокотилося багатьма світами, і в Королівстві, де чарівний світ дуже розвинений, сила забуття виявилася сильнішою за все…

— Як відімкнути сейф? — швидко запитала я.

Алхімік уважно глянув на мене. Потім на Гарольда. Раптом посміхнувся — якось дуже солодко:

— А це вам, добродії маги, видніше. Я ж лише вчений. Наскільки мені відомо, відімкнути сейф не можна, зламати теж, але можна закликати те, що є всередині, в інший, магічний спосіб… Вирішуйте самі!

* * *

У вартовій вежі горіло багаття — жодне полінце не встигло прогоріти за час нашої відсутності. Уйма закліпав круглими жовтими очима:

— То ви йдете, чи ні?

— Ми вже повернулися.

Ноги не тримали мене. Я сіла на шкіру бебрика біля самого вогню. Посох у моїх руках знову налився вагою і силою, навершя сяйнуло. В кулаці було затиснуто трикутну монетку.

— Гарольде, ви справді кудись ходили?!

— Так, — відгукнувся він глухо. — Ліно, мені треба з тобою поговорити.

Він назвав мене Ліною — чи мені почулося?!

Вузька крита галерея вела з вежі в замок. Ми зійшли гвинтовими сходами, одне за одним рушили темним коридором і зупинилися в кімнаті відпочинку для сторожі. Тут, як і скрізь у замку, панував безлад — але серед мотлоху на підлозі, порожніх барил, друзок, ганчір’я, майже не лишилося нічого придатного: ідучи, нові підданці некроманта винесли все, що змогли.

Гарольд хвилину помовчав. Потім простяг руку в мене над головою:

— Оживи.

Я давно забула це відчуття. Чужа сила, роблячись моєю, ринула, заповнила, підкинула вгору, змусила спину випростатися. Раптом зникли іскри перед очима, перестали горіти повіки, вщух дзвін у вухах. Я почувалася так, ніби це був сонячний ранок неділі після довгої, спокійної ночі.

— Ти забагато віддав, — пробурмотіла я.

— Я ще дужий, — відгукнувся він сухо. — Розкажи мені про короля.

— Зараз? Але ж Сарана… Кожна хвилина…

— Я мушу знати! Не можу повірити… Я пам’ятаю, як ми йшли невідкритими землями, ти була з нами… Пам’ятаю Ланса. Пам’ятаю, як він загинув…

Гарольд замовк, безгучно заворушив губами. Далі заговорив глухо, дуже низьким голосом, начебто заклинання читав:

— Ми йшли. Отруйний туман, смерчі, лихоманка… А потім налетіла вона. Королева туману. Ми з тобою та з Лансом стали, тримаючи оборону, між нами — всі люди… І стояли так три доби без перепочинку. Усіх зберегли. Але гора, під якою ми стояли, не витримала. Зійшла лавина. На Ланса. Він її посохом утримав… Поки ми рятували людей… А як тільки всіх витягли — він упав. Там і залишився…

— Гарольде! Мене не було з вами, коли загинув Ланс! Ми з Олександром і Ельвірою відбилися від Королівства в дорозі… Ти пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — він стягнув з голови чорну зі сріблом хустку й витер зопріле чоло. — Але нас було троє. Тримати таку оборону вдвох неможливо.

— То хто ж був із вами третій, га?

Гарольд мовчав.

— Ти не пам’ятаєш?!

— Але ж ніхто не пам’ятає, — пробурмотів він, виправдовуючись. — Ніхто в Королівстві…

— Некромант. Принц-деспот.

— Прокляття!

Він щосили копнув чоботом тріснуте барило. Підгниле дерево розлетілося на друзки.

— Це якась мара, — прогарчав Гарольд. — Я звик тобі вірити. Я завжди тобі вірив. Але чому на твоєму боці стільки мерзотників?! Цей алхімік… Некромант. Принц-деспот. Чому вони пам’ятають, як ти кажеш, а я — ні?!

Я стисла зуби:

— Ти коли-небудь був на вивороті світу?

* * *