Читати книгу - "Зло не має влади"

Я обвела поглядом звернені до мене бліді обличчя.

— Тільки один із вас повинен піти зі мною. Інакше… інакше я повернуся надто пізно. Там час…

У мене не було сили пояснювати, чим відрізняється перебіг часу в Королівстві й у мене вдома. Відчуття, що Оберон поряд, варто лишень руку простягти, стьобало ніби розрядами струму.

— Я, — зголосився Уйма.

— Ти, — я засумнівалася, — ти дуже помітний… Там невеликий двір, тітоньки на лавах… Ти привернеш увагу, Уймо, а нам не треба…

— Я з тобою піду.

І знову я не відразу зрозуміла, чий це голос — очужілий і сухий.

* * *

— Агов, ви хто такі?!

Дідок із червоним носом, стоячи біля поштових скриньок, дивився на нас із підозрою та острахом.

— У нас тут рольова гра, — буркнула я і відразу ж пожалкувала, що не залишила в Королівстві меч і посох. — Ми консультуємо письменника Царькова.

Надворі досі був білий день, і досі лив дощ. Тут, на сходах, пахло мокрим асфальтом, пилом, пізнім літом. У закапелку на сходовому майданчику стояв дитячий візочок. І все в цьому чужому під’їзді було таким буденним, домашнім, звичним: закінчуються канікули, з’їжджаються в місто друзі…

На три сходинки нижче стояв Гарольд. Люди з сивуватими бородами рідко грають у рольовку, але Гарольд з’явився з Королівства, у чому був, і чорна зі сріблом хустка на голові надавала йому дуже неформального вигляду.

Червононосий дідок про всяк випадок ретирувався. Гарольд зосереджено оглядав сходи, віконце зі здохлими мухами на підвіконні, візочок, поштові скриньки внизу; здавалося, він за звичкою прикидав, як можна організувати тут оборону проти ворожих сил, якщо ті переважатимуть.

Я мовчки покрокувала вгору. Гарольд не зрушив з місця. Не чуючи його кроків, я зупинилася:

— Нам вище.

Він хотів щось сказати. Уже розтулив рота. Потім махнув рукою — і почав сходити слідом за мною. Свій поламаний посох він залишив у Королівстві. Важкий меч, набагато важчий за Зшивача, чіплявся за ґрати сходового поруччя. Звук виходив такий, начебто били в гучний дзвін. Хоч би сусіди не збіглися на цей звук.

Письменник-алхімік стояв біля відчинених дверей, оббитих дерматином. Для нього всі мої відвідування злилися в одне: у Королівстві спливали дні, а письменник ніяк не міг зібрати черепки розбитої вази у своїй вітальні.

— Хто це… — він з острахом втупився в Гарольда. — Це не…

— Усе гаразд, він зі мною, — пробурмотіла я стомлено. — Нам потрібна ваша консультація, алхіміку.

— Я більше не… — письменник і далі поглядав на Гарольда з побоюванням. — Ласкаво просимо, добродії маги дороги. Проходите… Що це у вас, невже Зшивач?!

Він навіть присів, бажаючи краще розглянути меч у мене на поясі. Я відсторонилася:

— Ні. Ми граємо в рольові ігри.

— Я вражений, — пробурмотів алхімік, і його одутлі щоки зарожевіли. — Так, авжеж, зізнатися, сказати… Чай? Може, з трав? У вас кепський вигляд…

Я гмикнула подумки: уже чого-чого, а чаю, тим більше трав із цих рук я в житті не прийму.

— Дякую. У вас є розчинна кава в паперових пакетиках?

— Ця гидота?! Є, зовсім випадково…

Гарольд стояв посеред кімнати, мовчки вивчав стару люстру, курні фіранки, книжкову шафу з однаковими тьмяними корінцями. Я сіла на прочавлений диван і зрозуміла, що встати не зможу: не тримають ноги.

Алхімік повернувся за п’ять хвилин, і всі п’ять хвилин ми з Гарольдом мовчали. На таці, яку господар поставив на табурет, були два кухлі з гарячою водою та дві яскраві «ковбаски» розчинної кави з вершками. Я побачила в цьому знак: алхімік здогадався про мої підозри й напоказ виставив добрі наміри — самі, мовляв, розчиняйте, самі готуйте собі напій.

Тут, у старій недоглянутій квартирі, під гомін дощу за вікном, легко було уявити, що ніякої Сарани нема на світі. Що Максиміліан не вбивав принца-деспота й при вході до чорного замку не прикуті ланцюгами два сумовиті кістяки. Я теліпала ложкою у воді, спостерігаючи, як розчиняється кава.

Гарольд крутив у руках паперовий пакуночок. Алхімік із люб’язною усмішечкою допоміг йому: надірвав його, висипав у воду вміст. Гарольд підняв брови.

— А метро, — запитав він раптом невпевнено, — метро у вас ще працює?

— А куди ж воно подінеться, — радісно заторохтів алхімік. — Тільки ось люду стало забагато, у годину пік не проштовхнешся, такі юрби, жах…

— Я говорила з Едною, — повідомила я.

— Вона зізналася? — пожвавився алхімік.

— Вона лише знаряддя… Громадянине Царьков! Чи не ви мені говорили ось у цій самій кімнаті, що Мрячна Бабера має владу, поки Королівство в дорозі? Що вона безсила проти короля в його Королівстві?

— Говорив, — він нервово ковтнув. — А… що?

— Погляньте на це.

Я витягла з кишені трикутну монетку на ланцюжку. Алхімік схилив голову до плеча з підкресленим, театральним зацікавленням:

— Що це в нас? Так…

Тьмяні його очі раптом розплющилися. Поквапливо, ледь не жадібно він схопив монетку до рук. Я втримала її — за кінець золотого ланцюжка.

— Це… так… що це, дозвольте запитати?!

— Ви ж алхімік і мудрець. Ви повинні знати, що це!

— Я скажу… Зараз… Дайте, прошу вас, не бійтеся, випустіть нарешті ланцюжок, я не заберу цю річ у вас, не посмію…

Він забігав кімнатою, повертаючи монету то так, то інак:

— Який дурень повісив це на ланцюг? Можна пошкодити силові лінії… Так… Тут написано: «Замкнено… законсервовано, зібрано й закрито без терміну».

— «Законсервовано»?!

— Ну, загальний зміст такий. Оброблено для зберігання, заархівовано, якщо бажаєте. Це… Ух ти, багато читав про таке, ніколи не доводилося тримати в руках. Це, добродії, один із так званих виконавців бажань, вони траплялися людям за всіх часів. Принцип дії простій: воля простака-клієнта плюс збочений гумор виконавця. Мавпяча лапа… Золота куля… Квітка з веселковими пелюстками…

— Монетка бажань.

— Так-так… Але монетка — це просто забава, дитяча гра.

— Де Королева Туману могла здобути цю річ?

— Королева Туману? — алхімік стрепенувся. — А до чого тут вона?

— Це вона підкинула Едні монетку.

— Он як, — пробурмотів він, і гарячковий рум’янець на його щоках побляк. — Ця річ — із володінь королеви… Чого ж простішого… Чого, ви казали, побажала Една?

— Забути Оберона.

— Ох, — алхімік похитав головою. — Забула?

— Ні. Замість цього…

— Розумію, — він замислено зважив монетку на долоні. — Магу дороги, я починаю непокоїтись.

— Тільки зараз? — не витримала я.

— Ви неправильно мене зрозуміли, — він віддано зазирнув мені у вічі. — Багато років я сиджу тут тихо. Пишу дитячі книжки. Гонорари невеличкі, але я живу скромно…

— Я мені що? Живіть, як хочете.

Він замотав головою:

— Завелика увага до моєї скромної персони. Забагато впливових панів, магів, ходять до мене… До речі, ви