Читати книгу - "Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]"

Це не означає, що поетична багатозначність Шульцівської візії уповноважувала до накинення їй не існуючих мотивів і алюзій, навіть із тим застереженням, якого ужив Сандауер, що та, на його думку, з Біблії родом конструкція «постала цілком несвідомо». Адже авторська несвідомість Шульца супроводжувалась абсолютною відсутністю Сандауерівської конструкції в оповіданні Серпень.

Є на сторінках Весни кілька речень повчання і перестороги, які наче домагаються, щоб їх закарбувати в пам'яті:

«Треба певної кмітливості, певної відваги серця, певного польоту, щоб знайти мотив, той вогнистий слід, ту блискавицю, що пробігає сторінками книги. Одної речі треба остерігатися в цих справах: тісної дріб'язковості, педантичності, тупої дослівності. Всі речі пов'язані, всі нитки ведуть до одного клубка. Чи зауважили ви, що між рядками певних книжок пролітають юрмно ластівки, цілі співомовки тремтливих шпичастих ластівок? Слід читати з лету тих птахів…» [Весна; 161].

Фортеця

Про забобонний Шульців знак Хатинки, яким він замовляв відчуття загрози, про те пластичне й магічне закляття я вже писав у Регіонах великої єресі таке: «Він був по-своєму забобонним і намагався замовляти паралізуюче його відчуття загрози. Головним методом такого замовляння була для нього творчість. На щодень він мав іще один метод, в ірраціональну дієвість якого вірив. То був знак хатинки: прямокутник зі стіжком даху і пагоном комина — як на простенькому дитячому малюнку. Він малював його пальцем на стіні, в повітрі, на столі — олівцем на шматку паперу. Цим по-інфантильному забобонним магічним жестом він повертав собі затишок, затьмарений наступаючими на нього подмухами чужості».

Знаком-символом Шульц приручав жах, задобрював збентеженість. Він ховався у ньому, мов у світлій і теплій кухні, в якій почуття безпеки підсилювала облога ночі й вітровію, наче в оповіданні Віхола. Подібне приборкання небезпеки, яка, хоча й існує, проте не може його упіймати, було часто повторюваним мотивом творів письменника. У мріях про подібний притулок Шульц не раз згадував, що сховок дарує особливо інтенсивне відчуття затишку, якщо відгороджує від наявних довкола небезпек.

У листі до Казимира Трухановського, ще до письменницького дебюту його адресата, Шульц писав:

«Чи Ви, скажімо, любите дитячі пригодницькі книжки? Чи хотіли б Ви мешкати зі мною і ще з кимось на безлюдному острові, в самодостатній фортеці, якій би трішки загрожували дикі звірі, пірати тощо?»

Тут уже Хатинка перетворюється на Фортецю, але все це ще має присмак пригоди, безпечної пригоди, є радше втіленням дитячих фантазій, аніж утечею. В Республіці мрій, оповіданні, яке не увійшло до довоєнного книжкового видання, Шульц продовжує міркувати про таку Фортецю:

«То мала бути фортеця, блокгауз, укріплена застава, яка здобуває околиці, — наполовину фортеця, наполовину театр, а наполовину примарна лабораторія. […] Ми мріяли про те, щоб околицям загрожувала невиразна небезпека, просякнута таємничим жахом. У нашій фортеці ми би знаходили безпечний сховок і притулок від цієї небезпеки та жаху. […] Сьогодні ці давні мрії повертаються не без підстав. Спадає на думку, що жодна мрія, бодай не знати яка абсурдна й недоречна, не марнується у всесвіті. Мрія містить у собі певний голод реальності, певну претензію, яка зобов'язує дійсність, непомітно переростає у достовірність і постулат, у боргову розписку, яка вимагає покриття».

Таким чином, в архітектурі мрій Хатинка виконувала іншу функцію, ніж Фортеця, хоча й до певної міри споріднену. Обидві будівлі мали ту спільну рису, що існували винятково у сфері ідеї, в регіонах уяви. Хатинка мала більш елементарні сенс і завдання, сказати б, ужиткові, і виводилася з дуже важливого для письменника поняття дому, родинного гнізда, життєдайної зони, до якої постійно повертаєшся, гаранта безпеки. Нечасто трапляється настільки міцна прив'язаність до дому, настільки безоглядна неможливість із ним розлучитися, як у Бруно Шульца. Він перекреслив усі свої життєві плани, аби залишатися вдома, зволікав із порятунком власного життя, аби лише не покинути рідних чотирьох стін. Спільність з Домом він, мабуть, відчував сильніше, ніж спільність з людьми, духовно зрісся з ним, наче з черепашачим панциром чи слимаковою мушлею. У своїх позалітературних, нереальних планах Шульц вдосконалював свій дім, рисував проекти та ескізи садиби, яка так ніколи й не постала. То не мав би бути якийсь інший дім, а лиш змінена версія існуючого, яка повертала б його інтер'єрові певні риси «прадому», того, з дрогобицького Ринку, з «геніальної епохи» дитинства, дому, повного минулого часу, в якому можна було б мати відчуття «безпечного спочивання у власній долі».

Фортеця була трансформацією Хатинки, символічного знаку, втіленого в ньому сенсу; вона також була примарою ідеї міжлюдської солідарності, яка б долала самотність і витворювала нові гарантії завдяки відчуттю сили й безпеки у спільноті. То була, так би мовити, святкова ідея, доступна в митецькому твориві, тоді як ідея дому, — він постійно відчував її в реальності як оплот, якому повсякчас загрожувала небезпека, — є святинею з високим родоводом. Шульц писав:

«Дім людини стає наче віфлеємським хлівом, ядром, довкола якого загущують простір усі демони, усі духи горішніх і долішніх сфер».

Демони заходилися тріумфувати. Бездомність, яка настала, була невідворотною. Вигнаний з дому окупантом, він уже ніколи туди не повернеться. Назва одного-єдиного німецькомовного твору Шульца — Die Heimkehr, повернення додому — виявилася більш нереальною, більш фантастичною, ніж найбільш ірраціональна Шульцова примара. Бездомному, замкненому в ґето, йому вже не залишилося нічого, крім уяви, яка відмовлялася його втішати.

Еміль Ґурський, колишній учень і приятель письменника, опинився, як і той, у становищі смертельної небезпеки. У своїх спогадах (Bruno Schulz — Listy, fragmenty, wspomnienia o pisarzu, WL, 1984) він намагається відтворити жахіття тих днів. Надмірна вразливість Шульца, який відчував звичайні життєві обов'язки як надміру обтяжливі, тепер мало не живцем спалювала його: «Кошмарна реальність переступила всякі межі людської фантазії — «сюрреалізм» тих часів сягнув такої напруги, що ми вже самі переставали вірити, наче те, що навколо нас діється, є справді реальним, що то не якийсь примарний сон».

Приречений на милість і немилість дім уже не був жодною опорою, навіть фантазування про нього вже не променіло надією. І в такому становищі, в епіцентрі жаху Шульц із останніх сил перебирався до своєї «республіки мрій», тільки там знаходячи час від часу притулок — для себе й для інших, кого він запрошував до тих єдиних, до неземних своїх володінь. Він не міг повернутися додому, тож повертався до Фортеці.

Вона була тією ж колишньою фортецею — idée fixe письменника, — але переміненою, приведеною у стан бойової готовності, святковою лише в тому сенсі, що доступною тільки у рідкісні миті мрій.