Читати книгу - "Quo vadis"

який потягнув його за край плаща, в страху, аби не вчинив чогось, що могло б накликати на них небезпеку. Християни тим часом почали молитися й співати. За хвилину загриміло: «Маран-ата!»[219] – потім великий апостол почав хрестити водою з фонтана тих, кого пресвітери підводили до нього як готових до прийняття хрещення. Вініцію здавалося, що ця ніч ніколи не закінчиться. Хотів тепер якнайшвидше піти за Лігією й викрасти її по дорозі або з її домівки.

Врешті деякі почали покидати цвинтар. Хілон тоді зашепотів:

– Ходімо, пане, за браму, бо не зняли ж ми каптурів і люди дивляться на нас.

Він мав рацію. Коли під час проповіді апостола всі відкинули каптури, щоб ліпше було слухати, вони не наслідували приклад загалу. Порада Хілона була слушною. Стоячи біля брами, могли спостерігати за всіма, що виходили. Урса ж неважко було впізнати по зросту й постаті.

– Підемо за ними, – говорив Хілон, – побачимо, до якого будинку ввійдуть, і завтра, а радше сьогодні ще, оточиш, пане, всі входи до нього рабами й забереш її.

– Ні! – сказав Вініцій.

– Що ж ти хочеш робити, пане?

– Ввійдемо слідом за нею в дім і зразу ж її заберемо: адже ти, Кротоне, взявся так зробити?

– Саме так, – відповів ланіста, – і я готовий стати твоїм рабом, якщо не зламаю хребта тому буйволу, що її охороняє.

Але Хілон почав одраджувати й заклинати їх усіма богами, щоб того не робили. Адже Кротона взяли тільки для захисту, на випадок, якщо б їх упізнали, не для викрадення дівчини. Брати її вдвох тільки, самим наражатися на смертельну небезпеку, і, більше того, можна її випустити з рук, а тоді вона сховається в іншому місці або покине Рим. І що тоді робити? Чому не діяти напевно, навіщо наражати себе на загибель і всю справу ставити під загрозу?

Вініцій з великим зусиллям стримувався, щоб тут же на цвинтарі не схопити Лігію в обійми, відчував усе-таки, що грек має рацію, й, напевно, дослухався б його поради, коли б не Кротон, який дбав про нагороду.

– Накажи, пане, мовчати цьому старому цапові, – сказав, – або дозволь мені опустити кулак йому на голову. Якось у Буксенті[220], куди мене запросив на ігри Луцій Сатурнін, напали на мене на постоялому дворі семеро п'яних гладіаторів, і жоден не пішов з цілими ребрами. Не кажу, що треба дівчину викрадати зараз, серед натовпу, бо могли б нам кидати каміння під ноги, але коли вже буде вдома, я схоплю її й занесу, куди накажеш.

Вініцій утішився, слухаючи його слова, і сказав:

– Так і буде, присягаюся Геркулесом! Завтра могли б ми її випадково не застати вдома, а якби вчинили серед них переполох, вони неодмінно сховали б її.

– Цей лігієць на вигляд страшенно сильний! – простогнав Хілон.

– Не тобі ж доведеться тримати його за руки, – відповів Кротон.

Мусили все-таки чекати ще довго – почали співати досвітні півні, коли побачили Урса, що виходив із брами, а з ним Лігію. Супутниками їх було кілька інших осіб. Хілонові здалося, що впізнав серед них великого апостола, поряд з тим ішов іще один старий, значно нижчий на зріст, дві немолоді жінки та хлопчик із ліхтарем. За цим гуртом сунув натовп, не менше двохсот людей. Вініцій, Хілон і Кротон змішалися з цим натовпом.

– Так, пане, – сказав Хілон, – твоя дівчина перебуває під могутньою опікою. То він із нею, великий апостол, бо бач, як люди колінкують перед ним.

Люди дійсно ставали навколішки, але Вініцій не дивився на них. Не втрачаючи ні на мить з очей Лігію, думав тільки про її викрадення і, звиклий на війні до всіляких підступів, складав у своїй голові з військовою точністю ввесь план. Усвідомлював, що крок, на який одважується, був зухвалим, але знав добре, що зухвалі напади зазвичай завершуються успіхом.

Дорога була, одначе, далека, тож іноді думав також про прірву, що її утворило між ним і Лігією це дивне вчення, яке вона сповідувала. Розумів тепер усе, що сталося в минулому. Був щодо цього доволі проникливим. Просто він до цього Лігію не знав. Бачив у ній найпрекраснішу дівчину, до якої спалахнули його почуття, тепер же усвідомив, що це вчення творило з неї якусь відмінну від інших жінок істоту, і сподівання, що її також захоплять пристрасть, бажання, багатство, розкіш, є ілюзією. Зрозумів нарешті те, чого вони обидва з Петронієм не розуміли, що ця нова релігія прищеплює душам щось незнане цьому світові, в якому жив, і що Лігія, коли б навіть його кохала, нічого не пожертвує для нього із своїх християнських істин; що, коли й існує для неї насолода, то цілковито відмінна від тієї, якої прагнуть він і Петроній, імператорський двір і весь Рим. Кожна інша з жінок, яких знав, могла стати його коханкою, ця християнка могла бути лише його жертвою.

І думки про це завдавали йому пекучого болю і викликали гнів, усвідомлював же водночас, що цей гнів є безсилим. Викрасти Лігію видавалося йому справою можливою, і в цьому був майже впевнений, але так само був упевнений, що проти вчення він сам, його відвага, його сила є нічим і що з цим він безпорадний. Цей римський військовий трибун, переконаний, що та сила меча й кулака, яка заволоділа світом, завжди ним володітиме, вперше в житті побачив, що, крім неї, може бути ще щось інше, тож із подивом задавав собі запитання: що ж це?

І не міг собі чітко відповісти, в голові проносилися йому тільки образи цвинтаря, велелюдний натовп і Лігія, що вслухалася всією душею в слова старого, який розповідав про муки, смерть і воскресіння Бога-чоловіка, що врятував світ і обіцяв йому щастя по той бік Стіксу.[221]

І коли про це думав, голова в нього йшла обертом.

Але з цього хаосу вивели його нарікання Хілона, який почав скаржитися на свою долю: був же згодний одшукати Лігію, з небезпекою для життя відшукав її, вказав. Але чого ж од нього ще хочуть? Чи він брався викрадати її, і хто міг чогось такого навіть вимагати від каліки, що позбувся двох пальців, од старого чоловіка, відданого роздумам, науці й доброчесності? Що буде, якщо пан такий достойний, як Вініцій, зазнає невдачі при викраденні дівчини? Певна річ, боги мусять турбуватися про обраних, але чи не трапляється часом так, наче боги грають у шашки, замість того щоб стежити, що діється на світі. Фортуна, як відомо, має