read-books.club » Сучасна проза » Не вурдалаки 📚 - Українською

Читати книгу - "Не вурдалаки"

102
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Не вурдалаки" автора Світлана Талан. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 57 58 59 ... 74
Перейти на сторінку:
з’їзд КПРС.

– Вірно. І на цьому з’їзді Хрущов сказав що?

– «Нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі!»

– Він обіцяв нам комунізм уже у цьому році, – я посміхнулася крізь сльози. – Коли ми грали на сцені, то над нами висіло це гасло, написане на червоній тканині.

– І писав його я, – додав Роман.

– Так ось, – продовжила я, трішки заспокоївшись. – Зараз вісімдесятий рік, ми живемо при комунізмі, і я дуже щаслива, бо в магазині промтоварів стоїть цілий ряд вішаків з однаковісінькими сукнями для дівчаток, які навіть бабусям соромно вдягти. Проте у сусідньому відділі величезний натовп людей, не чемна черга, а натовп. Подивитися, що там продають неможливо, але добрі люди сказали, що дають непоганий ситець. Зваж, сказали «дають», як при комунізмі, «безкоштовно».

Роман посміхнувся.

– Ти вистояла чергу, а тобі не дали безкоштовно? – запитав він з посмішкою.

– Мені там було не до жартів. Я мужньо вистояла, затиснута з усіх боків, дві години. І витримала я цю екзекуцію заради того, щоб купити дівчаткам тканину та власноруч пошити два літні платтячка, які не будуть схожі на ті, що висять в універмазі. І що ж ти думаєш? Тканини залишилося мало, тому натовп почав вимагати «давати» не більше двох метрів в одні руки! І ось я маю два метри на дві сукні! Як можна їх зшити, якщо кожна дівчинка має зросту чи не два метри?! – сказала я, і знову на очі навернулися сльози.

– Можливо, можна буде пошити щось інше?

– Це ще не все. Я ж поїхала купити продукти, щоб перед новим навчальним роком пригостити дітей чимось смачненьким. Спочатку зраділа, бо у продуктовому чекали покупці на привіз ковбаси. Що то за черга, якщо тягнеться лише по магазину та трішки виходить на вулицю?! Головне, що не завертає за ріг вулиці, – розповідала я з іронією. – Дочекалася, купила, і ось на тобі!

– Що не так? – Роман кинув оком на ковбасу.

– Лише вдома роздивилася, що вона слизька! – мовила я та розплакалася.

– Облиш, – Роман обняв мене за плечі. – Чи варто так перейматися та плакати? Віддай її коту та собаці.

– Не можу! – запротестувала я. – Її можна промити водою з оцтом, потім відварити у трьох водах, а тоді підсмажити на олії.

– Роби, що хочеш, – засміявся Роман. – Аби лише ми прокинулися вранці після неї! Оце і все, через що ти плакала?

– Якби ж то! В іншій черзі «давали» в руки по одній баночці майонезу та по одній горошку, а мені дістався лише один майонез. А хотіла приготувати олів’є на сьоме листопада!

– Я обіцяю, що дістану тобі до того часу горошок.

– Де? Чи ти будеш стояти в чергах?

– Один із наших учнів працює товарознавцем у продуктовому магазині.

– Ти будеш просити?! Це ж нечемно!

– Не буду. Він сам набився. Каже, що заїде до мене перед жовтневими святами запитати, що мені потрібно, бо має змогу все купити.

– Мені здається, що непотрібно принижуватися. Не голодні ж сидимо. Обійдемося тим, що маємо, – сказала я, скинувши тягар з його плечей. Добре знала, що Роман для себе не може просити. Це якби щось було потрібно для школи, для учнів, то тут – будь ласка. – Ти знаєш, Романе, – мовила я. – Тоді, у шістдесят першому році, я вірила, що за двадцять років по тому ми будемо жити при комунізмі. І ось як ми живемо.

– Досить хандрити, ми всі вірили, – сказав Роман. – Краще вже давай щось робити з ковбасою, доки вона не вибухнула. Дивись, вона вже надулася!

Ми обоє розсміялися. Ось так із ним завжди. Нещодавно була готова рюмсати, а вже сміюся над тією нещасною ковбасою (хай їй грець!).

…жовтня 1980 р

Колись я боялася, що мої почуття до Романа розтопче сіра буденність, і вони стануть схожі на звичку. Зараз я розумію, що це не так. Кохання ніколи не може перейти у звичку. Чи то так я його кохаю, чи така вже я є. Коли прокидаюся вранці, перша думка про нього. І ця думка одразу ж розбурхує у мені хвилі емоцій, я починаю хвилюватися так, ніби щойно вперше його побачила у парку. Серце шаленіє від радощів, коли я бачу його за роботою. Або вранці. Або в учительській. Або сплячого. Кожного разу він з’являється в моїй уяві в різних іпостасях. Душа починає радіти, співати. Знову хочеться волати на весь світ, сповіщаючи, як я його кохаю. І знову я ладна перевернути руками Землю! А ще краще – небо прихилити. Так було у мене при першій зустрічі, хоча багато води спливло за цей час. І чому, коли я дивлюся на нього, так хвилююся, ніби вперше побачила? І так кожного ранку, кожного дня.

Коли Роман прокидається і посміхається до мене, у голові починає приємно паморочитися, ніби я щойно випила доброго вина. Кохання у мене п’янке, ніжне, всепоглинаюче. Здається, що я закохуюсь у нього кожного нового дня. Яке це щастя: вміти кохати та бути коханою!

…жовтня 1983 р

Я все рідше та рідше відкриваю свій щоденник. Здається, що тільки нещодавно робила записи, а відкрию зошита і бачу, що пройшов рік. Життя з роками набрало шаленого темпу, і я не встигаю за ним бігти.

Зараз в будинку тихо. Хлопчиків провели на службу до лав армії. Проводжати їх прийшли друзі та наші колеги. Приїхали дівчатка, які все шморгали носами (як же вони будуть без них?). Згадалося, як я проводжала Романа. Наказувала дівчаткам не поливати їхню дорогу слізьми, а сама розревлася.

– Не треба, не треба плакати, – втішав мене Роман, а у самого сльози на кілочку.

– Як же не плакати, коли не знаєш, куди вони попадуть на службу. Три труни вже привезли в село з Афганістану. Не дай Боже, наші діти туди попадуть! Розповідають же юнаки, які повернулися, що там солдатам непереливки.

– Головне – не думати про погане, то й буде все добре.

– Болить, так болить моє материнське серце.

– Ти краще подивися, яких красенів ми виростили! Повернуться після служби, переведуться на заочне навчання в інституті.

– Як на заочне?

– Ох, хлопці! Мені, значить, зізналися і переклали на мене місію тобі сказати цю новину.

– І чому ж вони так вирішили? – схлипую я, не відводячи очей від синів, яких вже шикували в колону.

– Сказали, що тобі вже досить працювати, вони будуть допомагати.

– Мені? Я сама ще можу працювати і їм допомагати.

– А підвищений тиск? Скільки разів вже «швидку» викликали? А виразка

1 ... 57 58 59 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не вурдалаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не вурдалаки"