Читати книгу - "Не вурдалаки"

– Ти як хочеш, а мені треба зайти до церкви та попрохати Всевишнього захистити наших дітей.

Цього разу Роман не був проти. Він сказав, що буде чекати на мене біля автовокзалу.

У напівпорожній церкві я довго молилася, прохаючи Бога вберегти дітей від всякої напасті. Також попросила пробачення за Романа, який не бував у церкві та не знав жодної молитви.

– Господи, – сказала я. – Якщо потрібно когось покарати з нашої родини, покарай мене, але дай талан всім іншим.

Так ми провели хлопчиків, і я тепер буду щодня бігати на пошту, чекаючи листів.

…грудня 1983 р

Дочекалися! Нарешті отримали перші листи. Воєнком стримав своє слово, і хлопчиків скерували в одну частину. Дивні діти! Написали по листу і вклали в окремі конверти. З листів ми дізналися, що вони потрапили на службу в Донбас, що у них, звичайно ж, все добре. Коротенькі листи зайняли по півсторінки. Що тут поробиш? Хлопці є хлопці. Просила описувати все до дрібниць, а вони навіть не написали, чи добре їх годують.

Увечері читали-перечитували з Романом листи. Коли лягала спати, то вже знала їх напам’ять.

– Хто буде давати відповідь? – запитав Роман.

– Я думала, ти вже спиш.

– Чомусь не спиться.

– Звичайно ж, я. Я їх навчу, як треба писати батькам.

– Не сподівайся, що після цього вони будуть до подробиць описувати, що сьогодні їли та як спали.

– Чому?

– Люба, наші хлопчики стали справжніми чоловіками, а ти й не помітила.

…серпня 1985 р

Стільки подій за один рік! Я не маю часу все записувати.

Наші хлопці повернулися зі служби, перейшли на заочну форму навчання. Мені так приємно, що вони тримаються одне одного. Якісь Романові знайомі допомогли їм влаштуватися на роботу на завод. Звичайно, що без диплома вони не можуть ще займати посаду інженера, тому їх поставили бригадирами зміни.

Дівчатка в один день заявили, що виходять заміж за двох братів-близнюків.

– Це погано, що ви поберетеся з братами, – сказала я серйозно.

– Чому?! – в один голос проспівали вони.

– Тепер у мене буде менше на одного свата та на одну сваху.

Дівчатка розсміялися.

– Зате може статися так, що у вас може бути більше онуків, ніж ви очікували.

– А це ж чому?

– Бо наші чоловіки – близнюки. Не виключено, що колись ми народимо не по одній дитині, а одразу по дві, – видала моя дотепниця Даринка.

Весілля справили не гірше, ніж інші. Гроші зібрали в складчину. Трохи діти дали, трохи – свати, ми теж піднатужилися. У дворі зробили великий намет на випадок дощу, постягали столи від сусідів. Були і весільні білосніжні плаття, і фата, і зйомка весілля, і прикрашені квітами та кільцями автівки. Разом зі сватами ми подарували дівчаткам по телевізору та холодильнику.

– Пам’ятаєш наше студентське весілля? – запитав Роман, коли ми сиділи за накритими столами.

– Ще б пак! Які були смачні оладки з повидлом!

– І все одно усім було весело.

– А ми були такі молоді та щасливі, – додала я.

– Нехай хоч дітям, як не нам, буде краще починати нове життя.

– Згоден, повністю з тобою згоден, – сказав Роман задумливо.

– І все-таки, у весіллі є домішки смутку, – сказала я. – Лише тепер розумієш, що ми віддаємо дівчаток у нове життя, де нас вже не буде поруч.

– А я ось що зараз подумав, – сказав Роман, потискуючи мені руку. – Нас кидало у бурхливі води життя, але ми витримали всі випробування і припливли до суші у нашому маленькому човникові, який має назву «родина».

…жовтня 1986 р

Душа людини – посудина. Всевишній надав людині право вибору: чим її наповнювати. Недобрі люди накопичують у ній жовч злості, жадібні – думки про гроші, добрі – любов. Головне, потрібно зрозуміти та визначитися, чим ми хочемо наповнити посудину-душу. Звичайно, що біль, страждання, втрати назавжди залишаться в душі, але можна поповнити її світлими почуттями, радістю, коханням. І не лише поповнити, а заповнити посудину вщент. Для цього потрібно бачити сенс життя, насолоджуватися кожним прожитим днем так, ніби в гарячій пустелі нам простягли глечик з холодною джерельною водою.

Я навчилася відсіювати з життя, як полову, все неістотне, незначне. Навчилася бачити серед буденності свято, з радістю сприймати та наповнювати душу і новим днем, і весняним щебетом пташок, і співом солов’я в долині, і змахом крил метелика, легенького, як хмаринка.

Я не розчинилася у повсякденній метушні, як цукор розчиняється в окропі. Я готую сніданки, ми біжимо до школи, організовуємо різні заходи для дітей, я воджу їх екологічною стежкою до Барвінкової гори, ми показуємо вистави, порпаємося в городі, годуємо худобу, вечорами перевіряємо зошити та готуємося до наступних занять. І цей шалений темп життя мені у радість. Я відчуваю, що вмію жити в гармонії зі світом. Не нарікаю на те, що не можу дати дітям та онукам те, що хотілося б, що все частіше нас почали турбувати хвороби. Проте радію за Романа, бо він – відмінник народної освіти УРСР, тішуся тим, що я маю з десяток грамот за сумлінну працю та виховання учнів.

Одного разу Романа запитали:

– У чому запорука вашого успіху?

– У любові до учнів та повній віддачі роботі, – не замислюючись, сказав він.

І це так. Така вже наша родина – в усьому викладатися сповна. Якщо викладаємо дисципліну, то з повною віддачею, якщо виховуємо дітей, то щохвилини, якщо кохаємо, то вже до скону…

…жовтня 1988 р

Майже два роки я не торкалася щоденника. За цей час загинув під колесами потяга брат Сашко. За півроку по тому померла від невиліковної хвороби сестричка Софійка. Не пройшло і року, як помер тато. З кожною смертю рідних людей від мене живцем відривали шматок душі. Я не встигала відійти від одного горя, як приходило інше. Тяжко морально. Дуже прикро, що навіть провести в останній шлях по-людськи не можна, бо не те, що хусточок та рушників для поховання не можна ніде дістати, тканини, щоб оббити домовину, не знайдеш. Чи на таке заслуговував мій тато, проливаючи кров за рідну землю? Бідував, виховував дітей, вижив під шквалом куль у війні, а шматок тканини для останньої своєї домівки не заслужив. Щоправда, сільрада заплатила за його останній прихисток – необбиту, з сирого дерева домовину. Сумно, прикро, боляче. Тканину я взяла в борг у сусідки, тепер ламаю голову: де