Читати книгу - "Не вурдалаки"

– Тато-лелека отакенну гілляку приніс! І як тільки він її зміг утримати в дзьобі?!

– Вони вдвох носять гілля!

– Вже видно гніздо! Воно таке велике!

Розповіла їм, що лелеки не оселяються біля осель, де живуть лихі люди, хоча сама достеменно не знала, чи це народне повір’я, чи й справді птахи якось відчувають поганих людей.

– А ще ці птахи приносять родині щастя, – додала серйозно Даринка.

– І дітей, – промовив Мишко та зашарівся, на що дівчатка багатозначно хихикнули.

Діти назвали лелек Тато й Мама та з нетерпінням чекали, коли з’являться у них пташенята. Справжня трагедія розігралася, коли лелеки викинули з гнізда одне яйце, а воно розбилося.

– Бідне пташенятко, – шморгав носом Андрійко. – Вони його вбили.

– По-перше, це ще не пташенятко, а лише яєчко, – заспокоїла я сина. – По-друге, лелеки завжди залишають лише парну кількість яєць.

– Вони вміють рахувати?

– Так закладено природою, – сказала я, хоча самій було цікаво дізнатися, як лелеки можуть визначати кількість яєць.

Коли з’явилися на світ двійко лелеченят, поміж дітей царювало таке піднесення, ніби в нашій родині народилося немовля. Після довгих сперечань та криків до хрипоти в горлі, діти назвали маленьких лелек Оля та Коля. Я вже не стала запитувати, звідки вони взяли, що то дівчинка та хлопчик, щоб не розпочався знову лемент. Кожного літнього вечора ми сідали на лавку на подвір’ї та подовгу спостерігали за родиною лелек. Тато та Мама виявилися (на велику втіху дітям) дуже турботливими батьками. Вони весь час носили дитинчатам жаб, риб та іноді вужів. Особливо цікаво було спостерігати, як Тато напуває їх водою зі свого дзьоба. Іноді лелеки сідали на димар нашого даху.

– Як добре, що вони не зробили гніздо на димареві, – одного разу сказав Андрійко. – Вони ж не знають, що звідти може йти дим.

– Вони ж не дурні, – серйозно додав Мишко.

Мені завжди подобалися ці величні благородні птахи. Я прокидалася раніше всіх в хаті, виходила на ґанок. Звідси мені було видно рожеве сонце, яке поважно випливало із-за обрію. Лелека змахував крилами, і на тлі сонця, що сходило, здавався якимось казковим птахом, який розмахом своїх великих крил підганяє перші несміливі промінчики до нашої садиби.

Всі чекали, коли дитинчата Оля та Коля почнуть самостійно літати. Хлопчики з таким вереском влетіли до кімнати, що я аж злякалася. З їхньої схвильованої промови я ледь зрозуміла, що лелеченята вже літають.

А сьогодні надвечір трапилася трагедія. Оля (так сказали діти) вилетіла з гнізда, зробила коло над нашим подвір’ям, а повертаючись назад, зачепила крилами обидва дроти електромережі й одразу ж впала додолу, вражена струмом. Усі ми кинулися до Олі, але птах був мертвий.

– Мамо! Зроби що-небудь! – благали мене діти, але мені довелося сказати, що я нічим не можу допомогти пташці.

Господи, скільки ж було сліз! Діти так плакали, що я не втрималася й розревілася разом з ними. Коли прийшов Роман, то ми всі сиділи на траві біля лелеченяти й плакали.

– Мої хороші, – сказав він, – іноді в життя вривається смерть, і ми нічого не можемо вдіяти. Добре, що залишилося ще одне пташеня. Тож давайте не засмучувати Тата й Маму, які і так стривожені, а беріть лопату та поховайте швидше пташку, бо батькам потрібно годувати Колю. Бачите, що вони не летять за їжею, а кружляють над нами?

Цього дня діти за вечерею майже нічого не їли, а я не наполягала.

– Нехай йдуть спати та заспокояться, – сказав мені Роман.

Я змахнула непрохану сльозинку, бо мені дійсно було так шкода Олю, яка не встигла намилуватися цим чарівним світом та пригнати на своїх крилах нам частинку сонця. Роман сам помив посуд.

– Наші діти не ростуть байдужими, – підвела я підсумок. – Тепер я знаю напевне, що вони і поспівчувають, і не залишать у біді.

– Ось за це я тебе і кохаю, – сказав Роман.

– За що?

– За вміння бачити гарне серед поганого, – сказав він та підбадьорююче посміхнувся.

…вересня 1977 р

Наша Даринка вступила до того ж педагогічного інституту, де у свій час навчалася я. Різниця була лише в тому, що вона захотіла стати філологом, як її батько. Ми всі так раділи за неї, але нам доведеться багато займатися з Іринкою, бо у неї були запущені майже усі предмети. Але вона так хотіла не відстати від Даринки, тому проводила за книжками усі дні, бо наступного року мріяла піти вчитися до того ж учбового закладу.

– А хто буде жити у кімнаті дівчаток, коли вони поїдуть вчитися? – поцікавився Мишко.

– А ти вже наклав око на ще не звільнену кімнату? – запитала я його.

– Просто цікаво.

– Кімната залишиться за дівчатками. Вони будуть приїжджати на вихідні, на свята, і у них повинно бути своє місце для навчання та відпочинку.

– Я буду прибирати їхню кімнату, – серйозно заявив Мишко та додав: – Шкода, що Їжачка не буде, з нею завжди весело.

– А мені шкода, бо не буде поруч моїх помічниць, – зітхаю я. – Доведеться вам, мої синочки, більше працювати.

– Ми впораємося, – говорить за двох Андрійко.

Після від’їзду донечки в будинку почало чогось бракувати. Стало набагато тихіше і в той же час більш сумно. Я весь час думаю, як вона там сама? Чи не вплине погано на неї розбещене місто? Чи не почне вона палити цигарки, як колись наш Їжачок? Чи буде старанно вчитися? Я навіть не можу уявити той час, коли інші діти теж покинуть оселю. Стільки років провести у такому гармидері, а потім слухати тишу? Не уявляю.

…серпня 1980 р

Роман мене побачив вдома у жахливому розпачі. Я сиділа на стільці, втупившись у кавалок вареної ковбаси, а в моїх очах застигли сльози.

– Що трапилося? – Роман кинувся до мене.

Я щойно повернулася з районного центру, куди їздила скуплятися.

– Нічого, – сказала я і стенула плечима.

– Як нічого? Я ж бачу, що ти чимось засмучена. Заспокойся та розкажи, що трапилося.

– Питаєш що? А нічого не трапилось! Я щаслива, що живу при комунізмі! – зіронізувала я.

– І все-таки?

– Пам’ятаєш жовтень тисяча дев’ятсот шістдесят першого року?

– Так, дай згадати, – Роман насупив лоба. – Даринка народилася в 1960 році… Тоді їй вже був один рік і…

– Не те. Друга спроба.

– У той час ми готували нашу першу виставу.

– Вже тепліше. А що відбулося знаменного в нашій країні?

– Відбувся двадцять другий