Читати книгу - "Насолода"

У якусь мить сидіти йому стало незручно, й він став навколішки на килим і перегортав свої малюнки далі. Говорячи, він майже щоразу звертався до мене; і не здавалося, що він хоче мене чогось навчити, він лише радився зі знавцем, рівним собі; і всередині мене ворухнулося вдоволення, змішане з почуттям вдячності. Коли в мене вихоплювався вигук подиву й захвату, він дивився на мене з усмішкою, яку я досі бачу перед собою і яку не можу визначити. Двічі або тричі Франческа спиралася рукою йому на спину з фамільярністю, не маючи наміру просити пробачення. Побачивши голову первістка Мойсея, змальовану з фрески Сандро Боттічеллі в Сикстинській капелі, вона сказала: «Ти трохи схожий на нього, коли на тебе нападає меланхолія». Побачивши голову архангела Михаїла, який є фрагментом Павійської Мадонни Перуджино,[188] вона зауважила: «Він схожий на Джулію Мочетто, правда ж?» Він мовчав і перегорнув аркуш не так повільно. Тоді вона докинула сміючись: «Геть образи гріха!»

Можливо, Джулія Мочетто – це та жінка, яку він колись кохав? Коли він перегорнув аркуш, я відчула незрозуміле бажання знову побачити архангела Михаїла й роздивитися його з великою уважністю. Чи це була лише цікавість?

Я не знаю. Не наважуюся заглянути до себе всередину, в таємничі глибини своєї душі. Волію не квапитися, обманюючи себе; не думаю про те, що раніше або пізніше усі огорнуті туманом території потраплять під владу ворога; я не маю мужності стати до боротьби, я боягузка.

Але в мене був сьогодні радісний день. Я перебуваю у стані інтелектуального збудження, так ніби випила багато філіжанок міцного чаю. Не маю найменшого бажання лягти спати. Ніч дуже тепла, наче в серпні. Небо не захмарене, але затягнуте туманом, схоже на матерію, вкриту перлами; море дихає повільно й неголосно, але шум водограїв заповнює паузи. Лоджія мене притягує. Помріємо трохи? Про що?

Очі невинних і святих дівчат переслідують мене. Я досі бачу ті очі, глибокі, довгі й вузькі, з опущеними повіками, з-під яких вони дивляться зачарованим поглядом, смиренним, наче погляд голубки, трохи косим, наче погляд змії. «Будь простим, як голубка, й обачним, як змія», – сказав Ісус Христос.

Будь обачна. Помолися, лягай у постіль і засни.

21 вересня

Лишенько, знову треба розпочинати важку роботу – підійматися на гору, на яку я вже піднялася, завойовувати територію, яку я вже завоювала, встрявати в битву, в якій я вже перемогла!

22 вересня

Він подарував мені свою книжку поезій «Легенда про Гермафродита», двадцять першу лише з двадцяти п’яти примірників, написану на пергамені з двома заставками на титульному аркуші.

Це дивовижний твір, у якому заховано таємничий і глибокий зміст, хоч музичний елемент там переважає, затягуючи дух у нечувану магію звуків й обгортаючи думки, які блищать, наче золотий і діамантовий пил у прозорій річці.

Хори кентаврів, сирен і сфінксів наповнюють мене незвичною тривогою, пробуджують у вухах і в душі неспокій і цікавість, які не втихають, створювані безперервним контрастом подвійного почуття, подвійних прагнень, людської природи й природи тваринної. Але з якою чистотою і як видимо ідеальна форма андрогіна вимальовується між збудженими хорами страховищ! Жодна музика не п’янила мене так, як ця поема, й жодна найпрекрасніша статуя не створювала для мене образу гармонійнішої краси. Деякі вірші переслідують мене невпинно й, мабуть, переслідуватимуть мене ще довго, така напруга в них відчувається.

* * *

Він підкоряє мій інтелект і душу з кожним днем щобільше, з кожною годиною, безперервно, проти моєї волі, незважаючи на мій опір. Його слова, його погляди, його жести, його найменші рухи проникають у моє серце.

23 вересня

Коли ми розмовляємо, я іноді відчуваю, що його голос є наче відлунням моєї душі.

Іноді, буває, я відчуваю, як несподівані чари, сліпий потяг, нерозсудлива сила штовхають мене до фрази, до слова, які могли б розкрити мою слабкість. У такі хвилини я рятуюся чудом; і тоді настає проміжок мовчанки, під час якої мене трусить жахливе внутрішнє хвилювання. Якщо я знову озиваюся, то кажу якусь фривольну незначущу фразу легковажним тоном; але мені здається, що під шкірою мого обличчя пробігає полум’я, і я боюся почервоніти. Якби в цю мить він подивився мені у вічі, я пропала б.

* * *

Я грала багато музики, Себастьяна Баха й Роберта Шумана. Він сидів, як і в той вечір, праворуч від мене, трохи позаду, у шкіряному кріслі. Час від часу, коли я закінчувала грати черговий твір, він підводився, нахилявся над моїми плечима й гортав ноти, щоб показати мені іншу фугу, інше інтермеццо, іншу імпровізацію. Потім знову опускався в крісло; і слухав, не ворушачись, глибоко зосереджений, не відриваючи від мене погляду, даючи мені відчути свою присутність.

Чи розуміє він, скільки мене, скільки моєї думки, скільки мого смутку, скільки мого потаємного «я» переходило в музику іншої людини?

* * *

«Музика – це срібний ключ, що відкриває джерело сліз, з якого п’є дух, поки розум не розгублюється; солодка могила для тисячі страхів, де, як спляча дитина, спочиває у квітах їхня мати, Тривога», – Шеллі.

Ніч наповнена передгроззям. Гарячий і вологий вітер віє в саду. І глухе шарудіння лунає в темряві, потім посилюється. Вершини кипарисів розгойдуються під майже чорним небом, де з’являються майже згаслі зорі. Смуга хмар перетинає простір від одного обрію до іншого, посічена, спотворена, чорніша, ніж небо, схожа на трагічне волосся Медузи. Моря в темряві не видно; але воно схлипує, наче неозорий і невтішний біль.

Звідки це сум’яття, звідки цей страх? Мені здається, ніч мене застерігає про близьке лихо, й цьому застереженню відповідають у глибині мене невиразні докори сумління. Прелюдія Себастьяна Баха ще переслідує мене. Вона змішується в моїй душі з поривами вітру й зі схлипуваннями моря.

Чи не плакала в цю ніч якась моя частина?

Хтось плакав і стогнав, опанований тривогою; хтось плакав, стогнав і кликав Бога, благав прощення, просив допомоги, молився молитвою, яка підіймалася до неба, наче вогонь. Він кликав і був вислуханий, він молився, і його молитва була задоволена; він одержував світло згори, весело кричав, зловив нарешті істину й мир, відпочивав у милосерді Господа.

* * *

Моя донька завжди мене втішає і виліковує мене від будь-якої лихоманки, наче чудодійний бальзам.

Вона спить у лагідному світлі лампади, м’якому, наче місячна ніч. Її обличчя, біле свіжою білістю троянди, стало майже невидимим, затулене чорним волоссям.