Читати книгу - "Насолода"

Дельфіна прокинулася й кличе мене.

17 вересня

Сьогодні вранці Мануель поїхав. Ми провели його до станції Ровільяно. Близько 10 жовтня він повернеться, щоб забрати мене, й ми поїдемо в Сієну до моєї матері. Я й Дельфіна, певно, залишимося в Сієні до Нового року, на два або й три місяці. Я знову побачу Лоджію Папи й Веселе Джерело, і мій улюблений білий і чорний Собор, улюблене місце перебування Святої Діви, де частина моєї душі досі молиться поблизу каплиці Кіджі, на місці, яке пам’ятає мої коліна.

Пам’ять про те місце виразно збереглася в мені, і коли я повернуся, то опущуся на коліна точно там, де я стояла раніше, не менш точно, аніж якби там були дві глибокі виїмки. І там я віднайду ту частину моєї душі, яка досі молиться під синім склепінням, усипаним зорями, що віддзеркалюються в мармурі, як нічне небо віддзеркалюється в тихій воді. Ніщо там не змінилося. У дорогоцінній каплиці, наповненій тремтячими тінями, у темряві, пронизаній перлистими віддзеркаленнями самоцвітів, горіли лампади, і світло ніби збиралося в невеличкому колі оливи, якою живився вогник, наче в прозорому топазі. Помалу-потроху під моїм пильним поглядом покритий малюнками мармур набував менш холодної блідості, можна сказати, перетворювався в теплу слонову кістку. Потроху в мармур проникало бліде життя небесних створінь, і в мармурових формах відбивалася туманна прозорість янгольської плоті.

Якою палкою й стихійною була моя молитва! Коли я читала «Філотею» святого Франциска, мені здавалося, що слова падають на моє серце, наче краплі меду, наче краплі молока. Коли я поринала в медитацію, мені здавалося, я мандрую потаємними стежками душі, наче в саду насолод, де солов’ї співають на квітучих деревах, а голуби туркочуть на берегах струмків божественної грації. Благочестя занурювало мене у спокій, сповнений свіжості та п’янких пахощів, допомагало мені відкрити у своєму серці святі весни квітів, заквітчувало мене містичними трояндами та надприродними лілеями. Й у моїй старовинній Сієні, в старому місті Святої Діви я слухала над усіма голосами закличні оклики дзвонів.

18 вересня

Години нестерпних мук. Я почуваюся так, ніби приречена складати, склеювати, з’єднувати, сполучати, зв’язувати фрагменти якогось сновидіння, одна частина якого туманно маячить поза мною, а друга ледь ворушиться у глибині мого серця. І я докладаю марних зусиль, намагаючись зібрати їх докупи.

19 вересня

Ще одна мука. Хтось співав для мене в далекому минулому й не закінчив свою пісню. Хтось співає для мене й тепер, підхопивши ту давню пісню там, де вона урвалася; однак я давно забула її початок. Але стривожена душа, намагаючись його пригадати, щоб поєднати з продовженням, перебуває у стані розгубленості й не може ані згадати давню мелодію, ані втішитися новою.

20 вересня

Сьогодні, після сніданку, Андреа Спереллі запросив мене та Франческу до свого помешкання, щоб показати малюнки, які вчора надійшли йому з Рима.

Я мала таке враження, ніби все мистецтво пройшло сьогодні перед нашими очима, усе мистецтво, вивчене й проаналізоване олівцем дослідника. Я пережила чи не найбільшу у своєму житті втіху.

Ці малюнки вийшли з-під руки Спереллі. Це його дослідження, його ескізи, його нотатки, його спогади про відвідини мало не всіх галерей Європи; вони, я сказала б, є його енциклопедією, чудовою енциклопедією, в якій кожен стародавній майстер має свою сторінку, де законспектована його манера, де занотована краса його найвизначніших і найоригінальніших творів, де зібрана Punctum saliens[185] усієї його творчості. Переглядаючи цей великий збірник, я не лише склала собі точне уявлення про різні школи, різні рухи, різні потоки, різні впливи, завдяки яким розвивається живопис у тому чи в тому регіоні, але проникла у глибину духу, в істинну суть мистецтва кожного окремого живописця. Як глибоко я тепер розумію, наприклад, ХІV і ХV сторіччя, тречентистів і кватрочентистів, простих, шляхетних і великих примітивістів!

Усі ці малюнки та ескізи зберігаються в гарних шкіряних обкладинках, застебнутих срібними пряжками, схожими на ті, якими скріплюють багатотомні фоліанти. Різновиди техніки малювання вражають уяву. Деякі малюнки з картин Рембрандта виконані на рожевому папері, помережаному криваво-червоним олівцем, замальованому акварелями бістро; а світло там зображене білою темперою. Інші малюнки, зроблені з картин фламандських майстрів, виконані на папері грубому, дуже схожому на папір для малювання олійними фарбами, де акварель бістро набуває відтінку ескіза смолою. Інші малюнки зроблені червоним олівцем, чорним олівцем, трьома олівцями з кількома мазками пастеллю, замальовані то бістро на штрихах, зроблених пером, то китайським чорнилом на білому, жовтому або сірому папері. Іноді здається, що червоний олівець має відтінок пурпуру; чорний – відтінок оксамиту; бістро – гарячий, рудий, білястий або кольору черепахи.

Усі ці особливості я запозичую в рисувальника; відчуваю дивну втіху, коли спогадую їх, описую; певно, я сп’яніла від мистецтва; мозок у мене заповнений тисячею ліній, тисячею постатей; і посеред цієї плутанини я завжди бачу постаті жінок, незабутні голови святих і невинних дів, тих, які усміхалися мені в моєму релігійному дитинстві у старій Сієні з фресок Таддео й Симоне.[186]

Жоден шедевр найпередовішого й найвитонченішого мистецтва не може залишити в душі такого сильного, такого тривалого, такого незабутнього враження. Ці видовжені тіла, тонкі, наче стебла лілей; ці тонкі й похилені шиї; ці опуклі лоби, що виступають наперед; ці уста, позначені стражданням і привітністю; ці руки (о, Мемлінґ![187]), витончені, воскові, прозорі, немов облатки, наповнені більшим значенням, аніж будь-які інші обриси; і це волосся, червоне, як мідь, руде, як золото, русяве, як мед, де волосини майже відокремлені одна від одної релігійним терпінням пензля; і ці шляхетні й ваговиті пози й тоді, коли вони беруть квітку від янгола, й тоді, коли кладуть пальці на розкриту книгу, й тоді, коли нахиляються над дитиною, й тоді, коли тримають на колінах тіло Христа, або коли благословляють, коли помирають в агонії, коли підносяться в рай, – усі ці чисті, щирі й глибокі речі зворушують і хвилюють до глибини душі і назавжди закарбовуються в пам’яті, наче видовище людського смутку, побаченого в реальності життя, в реальності смерті.

Сьогодні перед нашими очима постали жінки художників-примітивістів. Я і Франческа сиділи на низькій канапі, перед нами стояв великий мольберт, на якому лежала шкіряна тека з малюнками, які рисувальник, сидячи навпроти нас, повільно перегортав, коментуючи. Знову й знову я бачила, як його рука брала аркуш і перекладала його на протилежний бік теки з великою обережністю. Чому з кожним таким перегортанням я відчувала всередині себе