Читати книгу - "Насолода"

Вона відчуває, що мати близько. Підіймає руку й дозволяє їй упасти. Усміхається губами, які стуляються, й на мить між її віями спалахує блиск, схожий на вологий сріблястий блиск м’якоті асфоделю.[189] Коли я довго на неї дивлюся, то вона перетворюється в моїх очах на істоту нематеріальну, на створіння з того елемента, з якого створені сни.

Чому, щоб скласти уявлення про її красу та її духовність, у моїй пам’яті виникають образи й слова Вільяма Шекспіра, цього могутнього, дикого й жорстокого поета, який має такі медоточиві губи?

Вона виросте, виплекана й огорнута полум’ям моєї любові, моєї великої єдиної любові.

О Дездемоно, Офеліє, Корделіє й Джульєтто! О Титаніє! О Мірандо!

24 вересня

Я не можу дійти рішення, не можу прийняти пропозицію. Я трохивіддаюся цьому почуттю, цілком для мене новому, заплющуючи очі на далеку небезпеку, затуляючи вуха на розумні застереження совісті з тремтливою сміливістю того, хто, щоб нарвати фіалок, наважується нахилитися над проваллям, на дні якого реве бурхлива річка.

Він нічого не довідається з моїх вуст; я нічого не довідаюся з його. Душі на коротку мить підіймуться разом на пагорби Ідеалу, вип’ють по кілька ковтків із вічного джерела; потім кожна з них повернеться до свого життя з більшою впевненістю, з меншою спрагою.

* * *

Яка тиша в повітрі після полудня! Море має колір біло-сіруватий, молочний колір опалу, колір скла Мурано, і то там, то там – наче потьмяніле від дихання скло.

* * *

Читаю Персі Шеллі, поета, якого він любить, божественного Аріеля, який живиться світлом і розмовляє мовою духів. Зараз ніч. Переді мною постає видимою така алегорія. На великому шляху життя, який усі ми пройшли, відчиняються двері з темного діаманта, – там величезна напівобвалена печера. Біля неї відбувається безперервна війна тіней, схожих на стривожені хмари, що клубочаться в розколині якоїсь крутої гори, зникаючи у височині серед вихорів бездонного неба. І багато людей проминають ці двері недбалою ходою, не бачачи, що тінь переслідує кожного аж до того місця, де мерці спокійно чекають свого нового товариша. Проте дехто, підштовхуваний цікавістю, зупиняється подивитись. Їх незначна кількість, і вони мало про що довідуються, крім того, що тіні переслідують їх, хоч би куди вони йшли.

За мною, майже впритул до мене, маячить Тінь. Я відчуваю, що вона дивиться на мене. У той самий спосіб, як учора, граючи на фортепіано, я відчувала на собі його погляд, не бачачи його.

25 вересня.

Боже мій! Боже мій!

Коли він мене покликав тим своїм голосом, із тим тремтінням, я думала, що серце в мене вистрибне з грудей і я впаду непритомна. «Ви ніколи не знатимете, – сказав він мені, – ніколи не знатимете, наскільки моя душа є вашою душею».

Ми були на алеї фонтанів. Я слухала плюскіт води. Не бачила більш нічого і більш нічого не чула; мені здавалося, що всі речі повтікали від мене, а земля провалилася під ногами й разом із ними зникло й моє життя. Я зробила над собою надлюдське зусилля. І мені спало на думку ім’я Дельфіни, й у мене виникло божевільне бажання побігти до неї, утікати, врятуватися. Я тричі вигукнула це ім’я. У проміжках моє серце не билося, мій пульс зупинявся, з мого рота не вилітало дихання…

26 вересня.

Чи це правда? А не обман мого збитого з пантелику розуму? Але чому вчорашня година здається мені такою далекою, майже нереальною?

Він знову довго говорив, перебуваючи поруч зі мною, тоді як я йшла під деревами, наче уві сні. Під якими деревами? Я почувала себе так, ніби йду по таємних стежках моєї душі, між квітами, народженими в моїй душі, слухаючи слова невидимого Духа, виплеканого моєю ж таки душею.

Я досі чую ті лагідні й жахливі слова:

Він сказав: «Я відмовився б від усіх обіцянок життя, якби ви мені дозволили жити в невеличкому закутку вашого серця…»

Сказав: «…поза світом, цілком поринувши у ваше життя, назавжди, до самої смерті…»

Сказав: «Милосердя, виявлене вами, було б мені дорожчим, аніж пристрасть будь-якої іншої жінки…»

«Однієї вашої видимої присутності було досить, щоб я сп’янів; і я відчував, як вона переливається в мої жили, наче кров, і вторгається в мій дух, мов надлюдське почуття…»

27 вересня.

Коли на узліссі він зірвав цю квітку й дав її мені, хіба я її не назвала Життям мого життя?

Коли ми йшли по алеї фонтанів і проминали той фонтан, біля якого він уперше заговорив, хіба я його не назвала Життям мого життя?

Коли він зняв гірлянду з Герми й віддав її моїй доньці, хіба він не дав мені зрозуміти, що жінка, яку він оспівав у свої віршах, уже нічого для нього не значить і що я, тільки я є його надією? Хіба тоді я не назвала його Життям мого життя?

28 вересня.

Як довго мені не щастить зосередитися в собі! Скільки годин після тієї години я боролася, докладала всіх зусиль, щоб повернутися до своєї справжньої свідомості, щоб побачити речі у справжньому світлі, щоб оцінити те, що сталося, з твердою і спокійною рішучістю і вчинити так, як вимагає від мене мій обов’язок! Я втікаю сама від себе; розум мене покинув; моя воля ослабла; будь-які зусилля були марними. Майже інстинктивно я уникала залишатися наодинці з ним, завжди трималася або біля Франчески, або біля своєї доньки, чи залишалася тут, у своїй кімнаті, наче у схованці. Коли мої очі зустрічалися з його очима, мені здавалося, я читаю в його погляді глибокий і благальний сум. Невже він не відчуває, як сильно, як дуже я кохаю його?

Він цього не знає й ніколи не знатиме. Я так хочу. Так мушу. Тримайся!

Господи, допоможи мені!

29 вересня.

Чому він заговорив? Чому захотів зламати чари мовчання, де моя душа ховалася майже без каяття й без страху? Навіщо захотів зірвати ненадійну завісу непевності й поставити мене віч-на-віч із його коханням? Тепер я більше не можу зволікати, не можу обманювати себе, не можу ані дозволити собі слабкість, ані піддатися порухові. Небезпека близько, відкрита й очевидна; і вона притягує мене, мов запаморочлива безодня. Одна мить млявості, одна мить слабкості – і