Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І тільки коли ліфт зупинявся, Губченко помітив, як у професора злегка підігнулися коліна. Отже, приїхали в підвал. Глибокий підвал. Дуже глибокий. І тут уже не було довгих коридорів з євроремонтом. Тут були всього одні двері, біля яких стояло двоє таких самісіньких хлопаків нівроку,[10] як і в горішніх коридорах. Тільки в цих на шиях висіли десантні варіанти автоматів Калашникова. І вдягнені вони були не в цивільне, а в цілком військову форму з зеленими погонами прапорщиків.
Губченкові стало страшно. Як і кожна далека від політики людина з головою на плечах, він боявся служби безпеки. Він надто багато читав, щоб вірити в поширений міф: я ні в що не втручаюся, я вірний громадянин своєї держави, тож мені ніщо не загрожує. Злякався він іще й тому, що не зрозумів. Якщо це державна установа, тоді чому в ній платять такі зарплати, яку йому пропонував Коміренко? Якщо це не державна установа, тоді чому її охороняють прапорщики з зеленими погонами й табельною зброєю? І до чого тут цей швицик Василь Васильович, який розмовляв з Коміренком, як із черв’яком? Чому він наказав комусь невидимому прибрати Коміренка, якщо це державна установа? І останнє: чому він наказав зробити це «не тут»? От уже тут ніхто ніколи не знайде ні тіла, ні кінців. Будь-яке розслідування помре, не розпочавшись. Ніякий Еркюль Пуаро, ніякий Коломбо не пробереться цими лабіринтами.
А за дверима він побачив те, що й сподівався: величезне приміщення, де було багато різноманітної апаратури, комп’ютерів, а посередині — великий скляний контейнер, у якому ворушилося бридке синьо-чорне місиво.
От і побачив
Коли першу огиду він подолав, тоді помітив і те, що, здається, хвилювало Коміренка. Власне, те, що він називав «дещо вийшло з-під контролю». Черви не просто ворушилися. Вони розгойдувалися — з боку в бік з організованістю, неймовірною для нижчих організмів! І якби це були не черви, а, скажімо, мавпи, Губченко був би переконаний, що це вони намагаються розхитати свою домівку, повалити її.
Подумати таке про черву — це все одно, що уявити собак, які виходять на демонстрацію, захищаючи свої права на безконтрольне розмноження у великому місті. І все ж ніякого іншого пояснення на думку не спадало. То більше, що кожного разу, коли червива маса досягала найвищої точки амплітуди коливань, із неї виривалася потужна іскра, яка била у скляну стіну контейнера.
Професор стояв перед контейнером і мовчки дивився на плід своїх зусиль. Мабуть, так би й Губченко за певних умов міг стояти перед МГ й дивитися, дивитися на неї… Та й коливання черви його хвилювало, майже заколисувало. Якщо вона так і буде день і ніч коливатися, з’явиться резонанс. Ніяка механіка цієї вібрації — хай навіть не дуже швидкої — не витримає. Рано чи пізно контейнер упаде й розіб’ється. І тоді…
Що буде тоді, Губченко вже знав — і то краще, ніж будь-хто, значно краще, ніж навіть сам творець цього біологічного дива — професор Коміренко. І знову в невидимого споглядача не виникло й спокуси «промотати плівку», поки господар лабораторії стоїть і нічого не робить. Колись в одній газеті був надрукований портрет одного академіка й невеликий текст. Фотокореспондент розповідав, що зйомка кількох варіантів портрета зайняла певний час, тож, закінчивши, він подякував академікові й попросив вибачення, що змусив його певний час сидіти непорушно.
— Нічого, — відповів академік, — я не гаяв часу. Я працював. Думав.
Це був той самий випадок. Ніяких сумнівів не могло бути: професор думає. Але цього разу обличчя його нічого не виказувало. І Губченко швидко зрозумів, чому. За всім, що відбувається в лабораторії, без сумніву, спостерігають. У кожному кутку приміщення під стелею світилися червоні оченята телекамер. Згадуючи те, що він побачив у приймальні та кабінеті начальника, Губченко був у цьому переконаний. А що вже казати про Коміренка! Той напевне знав, що за ним стежать.
І далі він стояв непорушно, без жодного промовистого жесту, жодного натяку на те, що він планує щось робити. Втім, він міг і не знати, що робити, однак Губченко чомусь відчував, які будуть наступні кроки. Зараз професор щось вирішить і тоді почне чітко, розрахованими рухами, це виконувати.
Так і сталося. Коміренко взяв стілець і пішов з ним до дверей. Висота спинки відповідала висоті ручки. Він підпер ручку, і тепер ніхто вже не міг зайти до кімнати. Потім професор від’єднав мережний кабель від одного з комп’ютерів, і тепер ніхто не міг через мережу зупинити те, що він планував зробити. Далі пішли якісь програми, він набирав на клавіатурі якісь команди, паролі, й нарешті хтось — мабуть, ті ж таки охоронці почали смикати ручку.
Губченко знав, що в Коміренка є ще кілька хвилин. Ось охоронці з’єднуються через комунікатор з начальником, доповідають, що двері підперті зсередини. Ось начальство п’ять секунд думає, ось віддає наказ…
Але професор свій наказ уже віддав. Через одну з труб, які згори входили до контейнера, полізли клуби зеленуватого газу. Відчувши його, черва різко зсунулася всією масою на край контейнера, але марно: верхній її шар почав просто зсипатися вниз. Очевидно, газ був справді ефективний. Коміренко зі сльозами на очах спостерігав, що діється у великому скляному слоїку.
І тут за дверима пролунала автоматна черга. У дверях навколо замка утворилося кілька отворів. Але стілець і далі стримував прапорщиків. Ось уже вони почали стріляти удвох. Одна куля влучила в голову професору. Той, мабуть, не встиг навіть зрозуміти цього — повалився на кам’яну підлогу, на якій кулі вибивали глибокі подряпини.
І нарешті дві чи три кулі, зрикошетивши, влучили у скло. Прапорщики висадили двері й забігли до приміщення тієї самої миті, коли скляна споруда обсипалася дрібними скельцями. Прапорщики стояли й безпорадно дивилися, як черва розповзається на всі боки, шукаючи шпаринки у підлозі.
— Вони розповзаються!!! — закричав один із них у комунікатор. — Що робити? Що робити?
Комунікатор у відповідь мовчав. Що робити, ніхто не знав, бо саме тепер розпочався кінець світу. А тут уже нічим не зарадиш.
6. Свій серед своїх
Невчасне пробудження
Лисий нікого не хотів будити, тому, взявши за нашийник Глину і довгий поводок, тихо вийшов з хати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер», після закриття браузера.