Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

— Так, так! Я зрозумів тебе! У нас секретне завдання! Я таке люблю! Ти не думай, я більше не приведу тебе до вовчого лайна. Але якщо тобі туди треба, то приведу.

— Ні, — відповів Лисий. — Мені потрібен Івась. Івась, зрозумів?

— А чого ж тут не розуміти! — зрадів Глина й одразу ж образився. — А поводок навіщо? Що ж це за недовіра така бідному псові! Тільки що, одразу прив’язують! Тут би тільки й радості, так прив’язують!

Вони дуже тихо розмовляли, та все одно розбудили Лелю. Вона нічого не сказала, вийшовши з хати, тільки винувато потерлася сонною щокою об плече Лисого. Він подумав, що зовсім не пам’ятає запаху маминого волосся. Якби вдихнув його, то впізнав би одразу. А от — не пам’ятає. Він був зовсім не такий, як запах Лелиного волосся. І Лисий подумав, що вже ніколи не з’ясує, який із них йому рідніший.

— Йди спати, — ніжно сказав він, погладивши її по голові.

— Ні. Я проґавила, я й шукатиму.

Це було нерозумно, але хіба ж її переконаєш!

Якби Лисий не тримав його за нашийник, Глина точно б доскочив до Лелиного обличчя й лизнув його. А так уся радість лишилася всередині. Ще й гавкати не можна!

— Шукай, Глино, Івася! — тихо нагадав йому Лисий. — Де Івась?

Пес обнюхав землю навколо й побіг на вулицю, далі праворуч, до села. Леля і Лисий — за ним. Вони пробігли повз самотню Лису криницю й незабаром стало зрозуміло, що прямують до крайніх хат, у яких ніхто не живе. Тобто — за село. Але до кінця вулиці не добігли, завернули ліворуч. І знову — майже до самого краю села. І так кілька разів: скидалося на те, ніби Івась намагався вийти з села, але в останню мить щось чи хтось ставало (ставав) на заваді, тож він повертався й шукав іншого виходу.

Він не завернув у жоден двір, навіть не наближався до парканів, ішов (чи біг?) посередині вулиці. Щоразу, пробігаючи повз живі оселі, Лисий весь напружувався й чекав, що от зараз собака заверне до курника. Але цього не сталося.

Вулиці були темні, лиш місяць освітлював землю. Бігти за Глиною було важко. То Леля, то Лисий раз у раз послизалися на мокрій землі, вскакували в калюжі. Забрьохалися по самі очі. Цікаво, що Глина калюж не оминав — мабуть, Івась ішов саме так, не вибираючи дороги, не дивлячись під ноги.

Аж ось Глина завернув до центру села, але до криниці не добіг, повернув додому. Мокрі, змерзлі й брудні, вони підбігли до хати Лисого й зупинилися перед дверима.

— Тихо, Глино, тихо, — Лисий намагався не пустити собаку до дверей, щоб той не почав гавкати й не збудив Марічку.

Тільки вгамувавши й відв’язавши його, зайшли до хати, намагаючись якомога менше шуміти.

Коли очі звикли до темряви, Лисий побачив Івася, який солодко спав. Під ліжком стояли черевики. Бруд на них уже майже висох, але всередині вони були ще зовсім мокрі. Івась, схоже, повернувся вже давно. Можливо, зразу по тому, як Леля з Лисим вирушили на пошуки.

Сон його був тяжким і тривожним. Мабуть, щось страшне й невідв’язне снилося йому. Івась крутився, стогнав, скидався вві сні. Але не прокидався. Та й те: така прогулянка серед ночі не могла не виснажити дитячий організм, і той вимагав сну.

Івась не прокинувся навіть тоді, коли сестра поклала руку йому на чоло. Втім, і це не допомогло. Хлопчик і далі стиха стогнав і крутився. Тоді Леля сіла на ліжко, нахилилась і притулилася щокою до його лоба. Івась ніби заспокоївся, але за мить дівчинка різко відсахнулася від нього й сіла рівно.

— Що сталося? — злякано прошепотів Лисий.

— Він… Я… Не знаю… Щось страшне й чуже, — відповіла вона. — Я не можу з цим упоратися.

Леля беззвучно заплакала. Лисий сів поруч з нею, обняв її за плечі й притулив до себе. Вона сховала обличчя на його грудях, схлипувала, заливала сльозами сорочку, а він лиш дужче притискав її й згадував, як колись оці сльози врятували йому життя. І то неодноразово.

Уперше це сталося ще влітку, коли вони були в оселі старого Інженера, неподалік Руїни. Тоді з Лисим трапилася прикра несподіванка. Він літав у ступі аж до її цілковитого виснаження, а коли приземлявся, то майже впав і розбив щось таке під землею, в чому зберігався холод. Лисий тоді страшенно перемерз, ледь не загинув, його врятував незнайомий сивий чоловік. Від смерті врятував, а від страшної хвороби — ні. Як розповідав пізніше Інженер, від цієї хвороби вимерло людство — крім тих небагатьох людей, що жили в глухих селах і вбереглися від зарази.

Самого Інженера кілька століть тому зцілили сльози його доньки. А Лисого — Лелині сльози. Звісно, вона тоді й не здогадувалася. Просто притулилася до його грудей і плакала. Було з чого. Від самої згадки Лисому захотілося скреготіти зубами. Хоч він і був тоді хворий, та сором і досі душив за все, що він їй наговорив, що надумав зробити. А вона просто притислася до нього й розплакалася. І він одужав.

А вдруге все було ще страшніше. Восени вони потрапили в полон у чуже село. Власне, Лисий потрапив у полон, а Леля сама прийшла, щоб його врятувати. А потім усе так закрутилося, так ускладнилося… Зрештою один недалекий чоловік устромив Лисому списа в груди. І хлопець помер. І, ясна річ, Леля сиділа над ним, мертвим, і плакала. І знову її сльози… А ще ж раніше русалки сказали їй, що черві вона небезпечна тим, що в неї є жива вода. Яка жива вода, чудувалися вони з Лисим. А от і зрозуміли. Його повернула до життя саме жива вода.

Хоча, схоже, повернула не таким, яким він був до смерті. Лисий дуже переживав, щоб хтось не помітив цієї зміни. А сам відчував її весь час. Смерть не змогла забрати його життя, але забрала дитинство. Йому було всього чотирнадцять, а почувався він цілком дорослою людиною. Він знав, що так само ставляться до нього й інші односельці, але сподівався, що саме як раптову зміну цього ніхто не помітив.

Крім Лелі, звичайно. І крім Марічки, яка була тоді свідком усіх цих подій.

Стільки часу вже минуло — майже рік. А їм ніколи не випадає можливості побути наодинці. Вони майже не розмовляють.

Лисий опустив